Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

— Я, мабуть, сполохав його. В нього непогані вуха, і тільки-но воно почуло мою ходу, як ураз заховалося. А я вже ж ішов так обережно!.. О боже, знову!

Вони обоє схопилися. Сексон штовхнула Біллі ліктем.

— Оно, — ледве чутно прошепотіла вона. — Я чую, як воно дихає… Мало не сопе.

Хруснула гілка, але так близько й лунко, що обоє підскочили, як ошпарені.

— Ну, вже годі — не дозволю з себе так глузувати! — люто скрикнув Біллі.— А то воно й на голову нам сяде!

— Що ж ти хочеш зробити?.. — занепокоєно спитала Сексон.

— Репетуватиму як на живіт. Уже ж примушу його вилізти на видноту.

Біллі глибоко вдихнув повітря й одчайдушно заверещав. Наслідок був понад усякі сподівання, і серце Сексон заніміло з жаху. У темряві враз ізнявся дикий гвалт і метушня. Затріщало гілля і загупали важкі тіла, стрибаючи в різні боки. Біллі й Сексон полегшено зітхнули, коли всі ці звуки почали даленіти і скоро зовсім завмерли.

— Ну що ти на це скажеш? — пролунав серед мертвої тиші голос Біллі.— Всі, хто бачив мене на рингу, казали, що я нічого не боюся. Добре, що ніхто з них не бачив мене допіру… — Біллі аж застогнав. — 3 мене вже досить цього клятого піску. Я краще розкладу багаття.

Це було не важко. Під попелом ще тлів жар, і гіллячки, кинуті зверху, невдовзі спалахнули. З імлистого неба прозирало декілька зірок. Біллі глянув на них і рішуче налагодився йти.

— Куди ти знову? — озвалася Сексон.

— Так, я просто щось надумав, — ухильно відповів він і сміливо ступив поза освіт багаття.

Сексон сиділа, натягнувши укривало під саму шию, і дивувалася з Біллиної відваги. Він же навіть і сокири не взяв, хоч подався в той бік, де зникли ті загадкові звірі.

Хвилин за десять Біллі повернувся, широко посміхаючись.

— Ото чортовиння мене налякало! Скоро я й власної тіні почну жахатися… Що то було? Ху!.. Ти нізащо в світі не вгадаєш! То череда телят; і вони перестрашилися ще гірше за нас.

Викуривши цигарку біля багаття, Біллі заліз під укривало поряд із Сексон.

— Ну та й фермер буде з мене, — бурчав він, — якщо череда телят здатна загнати мені душу в п’яти. Я певний, що твій або мій батько й оком були б не зморгнули! Народ тепер на пси зійшов, ось у чім річ.

— І зовсім ні! — обурилася Сексон. — Народ який був, такий і є. Ми не менш наполегливі, ніж наші діди, та ще й до того здоровіші. Просто ми зросли за інших умов. Ціле своє життя ми жили в місті. Ми звикли до міських звуків і речей і не знаємо сільських. Виростали ми далеко від природи, оце й уся причина. А тепер ми з тобою хочемо стати ближче до природи. Постривай, незабаром ми спатимемо просто неба не згірш від наших батьків.

— Тільки не на піску, — пробубонів Біллі.

— Добре, не на піску, це ми сьогодні одразу й назавше зрозуміли. А тепер цить, і нумо спати!

Страхи їхні розвіялися, зате пісок, що прикував тепер до себе всю увагу Сексон та Біллі, дошкуляв їхнім бокам ще немилосердніше. Біллі задрімав перший, але Сексон задрімала аж тоді, коли десь оддалеки заспівали півні. Та все-таки пісок муляв, і сон їхній був неспокійний.

Тільки засіріло, Біллі виліз з-під укривала і розклав палахке багаття. Сексон, тремтячи, підсунулася ближче до вогню. Вони обоє були виснажені, очі їм позападали. Сексон раптом засміялася. Біллі неохоче пристав до неї, але коли погляд його впав на кавника, він повеселішав і відразу поставив його на вогонь.

РОЗДІЛ III

Від Окленда до Сан-Хозе сорок миль, і Сексон з Біллі легко пройшли цю відстань за три дні. Дорогою їм більше не траплялися балакучі й сердиті монтери і взагалі рідко бували нагоди побалакати з подорожніми. Щоправда, і на північ, і на південь тяглося чимало бурлак зі скрученими укривалами за плечима, але з розмов із ними Сексон скоро зрозуміла, що вони мало, а то й зовсім нічого не тямлять у фермерстві. То були переважно старі, висилені або отупілі люди, що їхні думки обмежувалися працею: де краще платять, де краще платили; проте місцевості, які вони називали, лежали десь дуже далеко звідси. Сексон тільки те від них і дізналася, що ця сторона, де вони тепер з Біллі простували, «дрібно-фермерська» і що господарі тут не часто беруть наймитів на роботу, а як і беруть, то самих португальців.

Самі фермери були непривітні. Часто котрийсь проїздив повз Сексон і Біллі порожнім возом, але жоден не сказав: сідайте, підвезу. Коли принагідно Сексон розпитувала кого з них, в їхніх поглядах проступав подив або підозріливість і відповідали вони ухильно чи й просто жартом.

— Які це в чорта американці! — дратувався Біллі.— У давнину люди були привітніші.

Сексон пригадала свою останню розмову з Томом.

— Такий дух часу, Біллі. Дух змінився. До того ж вони живуть заблизько до міста. Хай-но ми відійдемо далі — там люди напевно привітніші.

— Ат, чортове кодло! — не уймався Біллі.

— Може, вони й мають слушність, — засміялася Сексон. — Либонь, не один з тих скебів, яким ти дався взнаки, був їм ріднею.

— Коли б же хоч так! — запально скрикнув Біллі.— Та все-таки, якби в мене було хоча б і десять тисяч акрів, я б не коношився перед подорожнім з клунком за плечима. Чим той бурлака гірший за мене? У кожному разі я б не квапився з висновками.

Біллі напитував роботи спочатку підряд на всіх фермах, а далі тільки на більших. Але відповідь бувала все та сама: роботи нема. Лише декотрі фермери казали, що після першого дощу потребуватимуть орача. Де-не-де вже й почали орати сухий непокроплений грунт, проте більшість господарів чекала на дощ.

— А хіба ти вмієш орати? — здивувалася Сексон.

— Ні, але не святі горшки ліплять. До того ж я повчусь у першого плугатаря, що нам стрінеться.

Другого дня така нагода трапилася. Біллі виліз на тин, що обгороджував невеличке поле, і став приглядатися до дідка за плугом.

— Пхе! Простішого й у світі нема, — зневажливо приказував Біллі.— Якщо оце старе дрантя здатне ходити за одним плугом, то я й за двома потраплю.

— То піди й спробуй, — відказала Сексон.

— Навіщо?

— Ех ти, страхополох! — усміхаючись, піддражнила його Сексон. — Тобі треба тільки попросити його. Найбільше,