Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Найстрашніше у рабстві те, що негр, звиклий жити у добрих господарів, будь-якої миті може потрапити під абсолютну владу жорстокого безпринципного тирана, як, наприклад, стіл, що приймав гостей у розкішній вітальні, а доживає віку у брудній забігайлівці. Більшість рабовласників між негром і столом різниці не бачили. А вона полягає в тому, що стіл нічого не відчуває, а негр, незважаючи на закон, який прирівняв його до решти «домашньої власності», має душу. Він живий, він любить, переживає, мріє та боїться.

Господар Тома, містер Саймон Легрі, відвідав у Новому Орлеані декілька аукціонів і придбав окрім Тома ще семеро рабів. Він скував їх попарно і відвів на корабель «Пірат», який стояв коло пристані, готуючись покинути берег.

Тільки-но корабель рушив, Легрі пішов оглянути своїх негрів. Він зупинився перед Томом, якому було наказано до аукціону зодягнутися у свій найкращий одяг — суконний костюм, накрохмалену сорочку, начищені чоботи, зміряв його поглядом із ніг до голови і наказав:

— Встань!

Том чемно встав.

— Зніми краватку!

Том спробував її зняти, але пута заважали йому, тож Легрі сам зірвав краватку з раба і запхав її собі до кишені.

Потім він відкрив Томову валізку, витягнув звідти старі робочі штани, сорочку і куртку, зняв із Тома ланцюги і показав головою на прохід між ящиками на палубі.

— Перевдягнешся он там!

Том узяв старий одяг і за декілька хвилин повернувся переодягнений.

— Чоботи також знімай, — наказав Саймон.

Том мовчки роззувся.

— Ось, маєш інші.

Перед Томом впала пара грубих чобіт, які зазвичай носять невільники.

Хоча Том і поспішав, та все ж не забув надійно сховати свою Біблію, і добре, що здогадався це зробити, бо Легрі одразу ж перевірив одяг, який зняв із себе невільник. Звідти він витягнув шовкову носову хустину і переклав її до своєї кишені; декілька пам’ятних дрібних речей від Єви він із тупою посмішкою викинув за борт. Ось дійшла черга до молитовника. Легрі погортав його:

— А ти — як же тебе звати?.. — побожний? Належиш до церкви?

— Так, господарю, — впевнено відповів Том.

— Ну нічого, я швидко виб’ю ці дурниці з твоєї голови. На моїй плантації негри не завивають, як вовки на повню. — Сказавши це, рабовласник тупнув ногою і люто витріщив очі. — Відтепер ти будеш коритися мені, а не церкві. Ясно? Тепер над тобою моя воля.

Внутрішній голос чорного раба прокричав: «Ні!», і душа його почула древні пророчі слова, які часто зачитувала йому Єва: «Не бійся, я ж бо спокутував твій гріх, я назвав тебе на ім’я, ти мій».

От тільки Саймон Легрі цього голосу не чув і ніколи не почує. Він ще хвилину дивився тупим нахабним поглядом на свого раба, намагаючись настрашити його, а потім пішов собі геть. Валізку з Томовими речами віднесли матросам. Ті, регочучи з негрів, які «корчать з себе джентльменів», швидко розпродали добротний Томів гардероб разом із самою валізкою, і залишився Том із порожніми руками і «в латаній свитині». Коли розпродаж скінчився і матроси відвели душу, потішаючись над нещасним невільником, на очах якого розпродували його особисті речі, Саймон знову підійшов до Тома.

— Ось бачиш, Томе, я позбавив тебе зайвої ноші. Але пам’ятай: той одяг, який на тобі, бережи — інший отримаєш аж через рік. Такі у мене порядки: один комплект одягу і одна пара взуття на рік. Тож звикай і будь бережливим.

Відвернувшись від Тома, Легрі пішов до Емілі, яка була скута в парі з літньою мулаткою.

— Веселіше, красуне! — крикнув він, узявши дівчину за підборіддя.

Страх і огида, мов у дзеркалі, відбилися в очах дівчини, і Легрі не міг цього не помітити. Він насупився і сказав:

— Не вередуй, не верни носа від господаря! І усміхайся, коли я до тебе говорю. Чуєш?.. А ти чого скорчила пісну міну, стара карго? — гаркнув Легрі, штовхнувши стару мулатку. — Щоб я більше цього не бачив!.. Гей, ви! — крикнув Легрі, відступаючи назад. — Всі дивіться на мене… В очі, в очі мені дивіться! — наказував він, тупаючи ногою.

Всі невільники, мов заворожені, втупили погляд в люті Саймонові очі.

— Всі бачили? — потряс Легрі перед невільниками величезним, як ковальський молот, кулаком. — Важкий? — Кулак опустився Томові на плече. — А знаєте, чому він такий важкий? Тому що я б’ю ним непокірних негрів. Один удар — і всі падають трупом. — І Легрі підніс кулак так близько до Томового обличчя, що той відсахнувся назад і зажмурився. — Запам’ятайте всі як один: слухатися мене з першого разу. Запам’ятайте це раз і назавжди!

Жінки не витримали і зойкнули, чоловіки похнюпили голови. А Саймон розвернувся на каблуках і пішов у буфет випити склянку віскі.

— Ось яку вступну лекцію я читаю своїм рабам, — похвалився він літньому джентльменові, який чув його настанови неграм. — Їх треба одразу налякати — мають знати, що цяцькатися з ними я не буду.

— Справді? — сказав джентльмен, дивлячись на рабовласника як на небаченого звіра.

— Аякже! Я не такий, як ваші плантатори-білоручки, які бавлять негрів, мов малих дітей, і дозволяють наглядачам обманювати себе на кожному кроці. Ось, тільки подивіться на мої кулаки — вони кам’яні, на неграх натреновані… Та ви не соромтеся, помацайте!

Його співрозмовник доторкнувся одним пальцем до кулака і сказав:

— А й справді! І серце у вас, мабуть, таке ж саме… загартоване?

— Сподіваюся, що так, — сказав Саймон і розреготався. — Одне знаю точно: розчулити його непросто. Не реагує воно ні на сльози, ні на лестощі.

— А ваші невільники усі хороші.

— Так, начебто вгадав. От хоча б Том — он той, високий. Таких, як цей негр, вдень зі свічкою не знайдеш. Я за нього трохи переплатив… Та нічого, буде у мене кучером або ж наглядачем. Але спочатку треба його привчити до нових порядків, щоб забув, як з ним панькалися попередні господарі… А он з тією мулаткою мене таки надурили, вона якась хвора виявилася. Та, все одно, здається мені, що й вона себе окупить. Попрацює років зо два — і то добре. Нащо берегти негрів? Використав одного — купуй іншого на його місце. І клопоту менше, і дешевше в кінцевому результаті виходить. — Саймон відпив зі склянки.

— А який їхній середній вік? —