Читати книгу - "Драматичні твори"

Баба. Я сама, пані, однесу. (Виносить.)

Чалий. Га? Зосю, чула?

Зося. Що, Саво? Що?

Чалий (запальчиво). Мало їм, бач, того, що я роблю для них, вони ж обманюють мене, не виповняють слова, та й ще хотять купить мою дитину, хотять, щоб сина я свого хрестив не в грецькую, а в католицьку віру?.. Яка образа, яка зневага!

Зося. Хіба ж вони тебе примусить можуть! Тепер ти шляхтич,-рівний гетьману самому, то й король заступиться за тебе!

Чалий. Я й сам за себе заступлюсь. Але не в тому річ! Ти тілько подумай!Чого хотять? І хотять, знаючи, що я за віру грецьку заступаюсь. Виходить, псом мене всі лічать, що я за гроші і почесті, і віру проміняю, і стану люд свій до унії примушувать!.. Помиляються! Гайдамаки—одно, а віра—друге!.А Не від гетьмана ця думка йде, а від ксьондзів!

3 о с я. А коли так, то не тілько син твій не буде католиком, але і я, жона твоя, пристаю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те судить, бо жона і муж — тіло одно, а в однім тілі і дух повинен буть один!

4 а л и й. О горлице моя! Я родину покинув, по ній тужив би я безмірно, коли б краса душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз,— як от хоч би й тепер! Ти — родина моя, ти — все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тоді, коли ти бранкою була, в корчмі сиділа, не одруживсь з тобою і не покинув все, щоб тихе, мирнеє почать життя там далеко-далеко — десь над Дніпром!.. Навіщо слава, почот, маєтки? А там з тобою був би рай!

Зося. Так що ж, тікаймо звідціля... Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого! Бо ті гайдамаки, що їх звелів повісить ти, казали, що їх послав убить тебе Гнат Голий! Тікаймо! Мені так хочеться десь жить далеко від людей, з тобою щохвилини вкупі, а тут ти ходиш у походи і кидаєш мене, і раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу!

Чалий. Прийдеться утікать... (Піднімається і слуха.)

Зося. Чого ти? Наче що побачив, слухаєш!

Чалий. Ти нічого не чула?

Зося. Ні.

Чалий. Мені здалося, наче хто під вікном сказав: «Добривечір!»

Зося. Ой!

Чалий (ласкаво). Бог з тобою. А може ж, і справді хто сказав: «Добривечір».

Входить джура і ставить свічку на стіл.

А подивися, чи нема кого там на подвір’ї.

Джура вийшов. Чалий бере Зосю за стан і садовить біля себе.

Сядь коло мене та пригорнись до мене, моя бранко!

Зося (сіла і пригортається). Бранка! Ох, як гарно тоді було, коли я тебе щовечора у корчмі ждала, аж радісно згадать! Сидю, в вікно дивлюся і вся тремтю... Та тілько то не страх був, як тепер, то. була тривога, що серце наповняла і прудко гнала кров, малюючи у мріях чарівну постать страшного всім і славного на Україні Сави, которого я так покохала, так (дивиться на Саву), що батька, матір, все для нього забувала і рада б з ним була в корчмі весь вік сидіть — отак! (Обгортає його шию і цілує.)

Чалий. Чого ж ти вся тремтиш?

Зося. Від щастя, милий, біля твоїх грудей — страху нема! Я зараз смілива така, я — справжній гайдамака і нічогісінько вже не боюсь: з твоїх грудей в мої перелилася смілість і одвага.

Входить джура.

Джура. Не видко ніде нікого: ні біля світлиці, ні на подвір’ї. (Вийшов.) 4

Чалий. Отак, коли стривожишся чого, тоді і вбачається, і вчувається.

Зося. А, пусте.

Входить баба.

ЯВА VIII

Баба. Ідіть, пані, погодуйте сина.

Зося. Плаче?

Баба. Ні, тілько мурчить.

Чалий. А ніхто не приходив у двір?

Баба. Ні, нікого не було!

Ч а л и й. Почулось!.. Іди ж, голубко, та й спатоньки лягай, а я листи ще напишу і сам прийду до тебе.

Зося. Може б, я ще прийшла сюда?

Чалий. Краще спи! Нехай тебе хранить господь!

Зося (іде, і од дверей). А може б, ти завтра листи написав, бо вже нерано...

Чалий. Не будь же дитиною, моя люба, у мене діло є.

Зося. Ну, то я вже піду... (Постоявши.) Слухай, Саво, і я з тобою поїду завтра в Немирів, і сина візьмемо. Добре?

Чалий. Гаразд.

Зося. Мерщій же пиши листи, бо я однаково не буду спати. (Пішла.)

ЯВА їх Сава один, сіда до столу.

Сава. В Немирів завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свій рід у католицьку віру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всіх панів, яко одступника від предківської віри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потім перестає, піднімається і слуха.) Проклятий пугач, як засміявся погано!.. (Сіда і пише.) І де він взявся? Учора двох убив, і більш, здається, тут їх не було. (Пише, по хвилі здригнув, підняв очі на вікно і слуха.) Що це? Здалося, наче знову хто сказав «добривечір»! А, дурість! Ну, добривечір, то й добривечір... Коли б мерщій вертавсь Шмигельський. Я цілий день сьогодня жду його і тим себе так розтривожив, що ніяк не віджену тяжких думок, все більше й більш нагнічують вони мій мозок... Дивна річ... Коли я жив в степу, в норі, у лісі,— не знав тоді такої я тривоги... А тепер, от як не силкуюсь,— нічого не зроблю

з собою!.. Особливо сьогодня. Оці награди мов ранили чим гострим і отруїли мою душу.4 От чую, наче хто шепче мені і зараз, що праця та, яку я у своїх думках лічив корисною народові, була і єсть на користь лиш панам! І чую я, що єсть тут правда — страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак, своїх братів, ловив і смерті предавав найкращих оборонців прав народних, за те, що церкву божую спалив,— полковник я і шляхтич!.. Шляхтич? Рідня, виходить, всім панам!.. Ох, як мені иудио і на серці трудно! Здається, зараз би вернувся до своїх у ліс, у нориі. Зося піде скрізь за мною... А там я вигодую сина свойого Саву козакам на славу! І він закриє батькові гріхи! Ох, ні!.. Заросли мої шляхи тернами — немає повороту... Нема! Нема! (Б'є кулаком об стіл, говоре нервно, ніби хоче заглушити тривогу