Читати книгу - "Том 11"

Ти даремне так боїшся розчарування в тобі твоїх приятелів. Вони самі мають очі і коли дссі не всі розчарувались, то можна думати, що й далі так буде. Чи не краще старатись заслужити чиюсь прихильність, ніж старатись впевнити, що ти не варта її? То ж тільки вносить гіркість і робить враження, мовби ти не хочеш тії прихильності. От, напр[иклад], Квіточка думає, що ти не хотіла посвя-щати його у свої справи і настрої, не хотіла, щоб він жалував тебе, хоч він готов був з дорогою душею. Певне, тому, хто «с детства привык», таки трудно зрозуміти так хутко тих, що «с детства не привыкли». Вони думають, що та «непривычка» не мучить нас, і в тому вони фатально помиляються... Ну, та в сьому трагедії нема, се можна побороти і перемогти, я се знаю з власного досвіду. А то правда твоя, що Квіточку слід би «взяти в руки», страх воно бідне тепер. Ще, як на злість, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць — може навіть несерйозпо,— і то ще гірше смущає його. Колись тобі розкажу те «для негативного прикладу», яким лікарем не слід бути.

Коли ти статкуєш щодо твого здоров’я, то гаразд, беру свої слова назад або краще зоставляю їх «на всякий слу-чай», коли «аиглийская кошка» заслужить.

Ну, від загальної філософії переходжу до фактів і описів.

* Поправляюсь я тут видимо, товщаю в очах. Окрім трьох днів, коли я була зовсім хвора від мовчання наших (валялась з болем голови і грудей і кашляла), я малася увесь остатній місяць зовсім добре і не кашляла навіть зовсім. Бували маленькі приливи, але пусті і хутко піддавались горчишиикам (вчора один був та й сам пройшов). Повищеиня t° вже й не пам’ятаю коли було. Енергія збільшилась, я вже рідко лягаю (а перше по цілих днях валялась) і вже дуже скучаю без роботи, дурю себе то вишиванням, то читанням, то листами. Хоч в добру погоду (от як тепер) нудота не так-то почувається, дуже вже гарно навколо. Лікар кожний раз знаходить у мене прогрес при вислухуванні. Тепер уже тільки «жесткость дыхания» знаходить, а більш ніяких художеств. Я все не нарадуюсь, що попала не в готель і не в санаторіум, а до Садовських, все-таки маю завжди товариство симпатичних людей (типу наших тіток) і не почуваюся «овцою бес-предельною». У нас тепер живе орловська панночка Anna Федорівна Гассель; її сестра (Катерина) вата медичка першого курсу — чи ти з нею знайома? Сестри Гассель — приятельки нашої кузини Маріанни Драгом[анової]. Чи ти стрічаєш там коли кузину? Інтересно було її «присвоїть» — вона, кажуть, порядна дівчина, не подібна до решти її сім’ї; Анна Фед[орівна] служить мені живим прикладом, як люди поправляються в Сан-Ремо, просто в очах і до непізнання! Отже, і я коли приїду в маї в Бо-ярку, то ти спитаєш: «Ваше ймення, препишная пані?» А я відповім: «Sono una forestiera da San Remo»

Треба знати, що я тепер завзято говорю по-італьян-ськи, і якби тільки не проклята consequenza dei tempi219 (пам’ятаєш consecutio temporum?220), отих всяких passato і trapassato '^то говорила б тоёканкаі. Навіть уже* звикг ла мужчин називати в очі «вона» (Іеі), як т>т вимагає італьянська етикета. Мені же більш©' і більше подобаються італьянір, я зовсім; ве розчарувалась в них, як Людя після подорожі. Збісню, шхш мати діло тільки з отель-ними посіпаками, гідами,, аишкв аріями і т. і., тої можна розчаруватись в кожному народі. А так як я тепер бачу ї буржуа, й інтелігентів, і слуг, і робітників в звичайних обставинах, то вони мені подобаються: яккь вони нр&род-но гречні, і привітні, і веселі. Славні лшдаі£ Тільки могли б трошки більше гігієну хат признавати і шнщ%е білизни на вулиці розвішувати, тоді були, б ідеальним народом. Багато тут і англічан, та щось вони мені з погляду не подобаються (особисто знаю тільки одну, та яічоаго собі): щтивні, носа деруть; жінки _все страх негарні, нагадують вираз якогось юмориста: «при виде англичанки чувству-ется рыбья кость в горле». Росіян тепер тут сила! Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх «ника-кая собака не поймет», хоча «собак» таких, як вони самі, тут повно ка кожному кроці. Бувають пресмішнї сцени.

Однак, Лілея лілейная, чи не пора мені кінчати? Он Мартишоковий хлопчик, видно, розумний зроду і знає, що «во многоглаголании несть спасеиия». Кланяйся його мамі від мене і взагалі всім товаришкам, кого я знаю і хто мене знає. А що робить Хом’ячок?

. Бувай здорова, і да благословить бог линовище твоє.

Тобі всі тут кланяються, хто чув про тебе. Цілую тебе міцно і трощки трясу за плечі «з добрості».

Твоя Леся

P. S. М[ихайло] В[асильович] мені писав, спасибі йому. Взагалі ми тепер досить часто переписуємось і дуже добре розуміємо настрої один одного...

Як тобі сподобалась моя «Одержима»?

М[ихайло] В асильович] пише, що ти її читала, «Сто, рукопись читал и содержание оной не одобрил»?..

Лапку твою стискаю.

Леся

15 березня 1902 р. Сан-Ремо 15.III 1902

Дорогая Дориночко!

Ти не дуже сердишся, що я тобі не хутко відповідаю? Але по два листи заразом в один дім писати, то трудно, а папі і мамі треба було де про що хутчій написати, от так і вийшло, що я спізнилася з листом до тебе, хоч моя Гуся і варта дуже скорої відповіді. Але від часу карнавалу не було так-то чогось цікавого до описання. Було тут «утро», що врядили приїжджі росіяни з Ніцци, але таке погане, що ле тільки акторам, а навіть публіці було сором і ніяково дивитись одним на других.,. І програма така, як я не люблю, все якісь уривки, qui n’avaient пі queue пі tete ]. Ми всі дуже жалували, що пішли (нас затяг лікар і одна з актрис, ніяково було не літи), і ми з Иаташею дали урочисте слово перед лицем вічного моря, що більш ми за границею на жадні російські «благоглупости» не підемо, хоч би нас на ретязі тягли.

На mi-careme (середина посту) санремосці