Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

бліх». Сам він пішов до табунів своїх коней, вибрав тисячу жеребців; пішов до своїх верблюдів, вибрав тисячу самців; пішов до своїх овець, вибрав тисячу баранів. Дід Коркут найшов тисячу псів без хвоста і вух, найшов також тисячу бліх; з ними (з першими) він вирушив до божевільного Карчара. Той почув, вийшов назустріч: «Подивлюся, чи привели те, що я сказав», – подумав він. Оглянувши жеребців, він (їх) схвалив; оглянувши верблюдів, схвалив; баранів схвалив; оглянувши псів, він голосно розреготався. Він говорить: «Діду, а де мої блохи?» – «Сину мій, Карчаре, – сказав дід Коркут, – для людини ця комаха болюча, як ґедзь; це – страшний звір; я зібрав їх усіх в одному місці; ходімо (туди); жирних візьми, худих залиш». Він привів божевільного Карчара в місце, де було багато бліх; там він роздів божевільного Карчара, впустив його у отвір; блохи накинулися на божевільного Карчара; він побачив, що йому з ними не впоратись; він говорить: «На допомогу, діду, зжалься! Ради бога відкрий двері, дай мені вийти!» – «Сину мій, Карчаре, – сказав дід Коркут, – чому ти галасуєш? Це – те, що ти доручив доставити; що сталося з тобою, чому ти такий засмучений? Жирних візьми, худих залиш». Божевільний Карчар говорить: «Ой, діду, взяв би цар-господь і жирних і худих, тільки дай мені вийти за двері, допоможи мені!» Дід відкрив двері, божевільний Карчар вийшов; дід побачив, що безумець ледве живий, що тільки його голова видніється, а тіла не видно через бліх, що ні лиця, ні очей його не можна розрізнити. Він упав до ніг діда: «Ради бога, врятуй мене», – сказав він. «Піди, сину мій, кинься у воду», – сказав дід Коркут. Божевільний Карчар кинувся утікати, стрибнув у воду; блохи потонули у воді. Він повернувся, одягнувся, зробив приготування до пишного весілля.

У часи огузів джигіт, коли одружувався, випускав стрілу; де падала стріла, там ставили весільне шатро. Бейрек-хан теж випустив свою стрілу; де вона упала, він поставив своє весільне шатро. Від нареченої, на знак її дівочості, надійшов червоний каптан; Бейрек одягнув (його); його товаришам це не сподобалось, вони засмутилися. Бейрек говорить: «Чим ви засмучені?» Вони сказали: «Як нам не засмучуватися! Ти носиш червоний каптан, ми носимо білі каптани». Бейрек говорить: «Навіщо вам засмучуватися через такі дрібниці, сьогодні я одягнув (каптан), завтра (його) одягне мій заступник; до сорока днів одягайте його один за одним; потім подаруємо його якомусь біднякові». Із сорока джигітами вони сиділи за їжею і напоями. Проклятий шпигун ґяурів вислідив їх, пішов, приніс вістку бекові фортеці Байбурд; він говорить: «Чого ти зволікаєш, султане мій? Бай-Біджан-бек видав обіцяну тобі дівицю за Бейрека; цієї ночі він входить у весільне шатро». Той проклятий із семистами ґяурів учинив напад; Бейрек, не відаючи нічого, сидів у своєму барвистому весільному шатрі, їв і спав. Посеред нічного сну ґяури оточили шатро; заступник Бейрека вийняв меч, взяв його в руки. «Нехай моя голова упаде жертвою за голову Бейрека», – сказав він. Заступника зарубали, загинув за віру. У глибокій воді потонеш, густий натовп (ворогів) наводить страх; кінь трудиться, воїн гордиться, а пішому воїнові немає надії; Бейрека з тридцятьма дев'ятьма джигітами забрали у полон. Зайшла зоря, зійшло сонце; батько і мати Бейрека поглянули і побачили, що весільне шатро щезло; вони тяжко зітхнули, розум у них у голові помутився. Вони побачили, що летить ворона, сідає, швидко кружляє, зависає над наметом; весільне шатро розрубане, заступник (Бейрека) убитий. Батько Бейрека підняв свою товсту чалму, кинув нею об землю, схопився за комір, розірвав його, почав кричати і ридати, примовляючи: «Сину (мій), сину!» Сивоголова мати Бейрека гірко, гірко заплакала, пролила сльози з очей, увігнала гострі нігті в своє біле обличчя, почала бити себе, почала роздирати свої яскраво-червоні щоки, почала виривати своє чорне, як ворон, волосся; з плачем і стогоном вона повернулася додому, увійшла в золотоверхе шатро Бай-Бура-бека. Не дзвенів голосний сміх її дочок-наречених; не фарбували вони червоною хною свої білі руки; сім сестер Бейрека зняли білий, одягли чорний одяг, почали плакати і кричати, примовляючи: «Ой, бек мій, брате; ой, (мій) єдиний брате, не досягнув ти мети своїх намагань!» Дійшла вістка до нареченої Бейрека; Бану-Чечек одягла чорний одяг, зняла білий каптан, почала роздирати свої яскраво-червоні щоки, подібні осінньому яблуку: «Ой, володарю моїх яскраво-червоних вуст! Ой, надіє мого чола, моєї голови! Ой, мій царю-джигіте! Ой, мій соколе-джигіте! Не надивилась я досхочу на твоє обличчя, хане мій, джигіте! Куди ти пішов, залишивши мене одинокою, душа моя, джигіте, ти, кого я, відкривши очі, побачила, кого я серцем полюбила, з ким клала голову на одну подушку, хто загинув на своєму шляху, став жертвою? Ой, помічник Казан-бека! Ой, покликач решти огузів, Бейрек!» Так говорячи, вона ридала і плакала. Почувши це, удатний Дундаз, син Киян-Сельджука, зняв білий одяг, одягнув чорний; вірні товариші Бейрека зняли білий одяг, одяглися в чорний; усі інші беки огузів дуже журилися за Бейреком, втративши надію.

Так минуло шістнадцять років; не знали, чи помер Бейрек, чи живий він. Якось брат дівиці, божевільний Карчар, прийшов у діван Баяндур-хана, поклонився і говорить: «Хай буде довгим життя славного хана! Якби Бейрек був живий, він за шістнадцять років повернувся б. Якщо знайдеться джигіт, принесе мені вістку, що Бейрек живий, я обдарую його золотим шиттям, золотом і сріблом; а хто принесе мені вістку про смерть Бейрека, за того я віддам свою сестру». Почувши такі слова, проклятий Яртачук, син Яланчі, говорить: «Султане мій, я піду, принесу вістку про нього, помер він, чи живий». Цьому Яртачуку Бейрек колись подарував сорочку; він її не одягав, беріг у себе; (тепер) він пішов, умочив сорочку в кров, приніс її і кинув перед Баюндур-ханом. Баюндур-хан говорить: «Скажи, що це за сорочка?» – «Бейрека убили у чорній ущелині; ось доказ, султане мій», – сказав (той). Побачивши сорочку, беки голосно заплакали і заридали; Баюндур-хан говорить: «Чого ви плачете? Ми цієї (сорочки) не знаємо. Понесіть її до його нареченої; нехай вона подивиться: вона її добре знає; бо вона сама її зшила, тому вона знає». Пішли, принесли сорочку до Бану-Чечек; вона подивилася і упізнала: «Так, це та сама», – сказала вона. Вона розірвала свій комір, увігнала гострі нігті в своє біле лице, почала бити себе, почала роздирати свої яскраво-червоні щоки, подібні осінньому яблуку: «Ой, ти, кого я, відкривши очі, побачила, кого я, віддавши серце,