Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Війни художників 📚 - Українською

Читати книгу - "Війни художників"

302
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Війни художників" автора Станіслав Стеценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 106 107 108 ... 215
Перейти на сторінку:
вдома?

— Ні, я ж вам учора говорила, що Ніколя у відрядженні.

— Далеко?

— У Берліні.

— У Берліні? Нічого собі. Значить, далеко й надовго, — так саме холодно сказала сусідка.

Марія стенула плечима, встала і пішла до темного під’їзду — звісно, що далеко й надовго. Власне кажучи, чому вона має поводитися ввічливо з цією завжди незадоволеною старою стервою? Яка, здається, ненавидить увесь світ.

— Маріє! — раптом гукнула її Євдокія Никанорівна. — Вас тут запитували.

— Хто? — Марія зупинилася і від несподіванки рвучко, неначе їй хтось дав ляпаса, повернула голову до старої.

— Якийсь молодик. Дуже цікавий… Високий, ввічливий.

«Ах, ось у чому справа, — зрозуміла Марія. — Подумала: чоловік у відрядження — і відразу з’явився якийсь молодик. Стара дурепа!»

— Не відрекомендувався? — запитала вона.

— Ні. Сказав, що знайомий.

— Чий знайомий, Миколи Петровича?

— Ні, — стара на мить замислилась. — Він не сказав чий. Знайомий і все. Я подумала, що ваш.

— Щось запитував? — продовжувала допитуватися Марія.

— Запитав, коли ви буваєте вдома.

— Євдокіє Никанорівно, будь ласка, нічого не розповідайте про мене ніяким молодикам, тим більше тим, які не називають себе, — Марія почала нервувати.

— Добре, але я думала, що ви його знаєте. Я зустріла його біля дверей вашої кімнати. Думала, що ви дали йому ключ.

— Ні, я не давала ключів нікому! — значить, стара зустріла його не у дворі, а навіть у квартирі!

— Якщо він не мав ключа від вхідних дверей, то як він зайшов?

— Я не знаю, може, він зайшов до Гвоздикових. Може, вхідні двері були незамкнені.

— Ну, вибач, дорогенька. Але ж він запитав тебе…

— Я не знаю, хто він! Я не чекаю ніяких гостей, — який жах ці комуналки. І як їй не вистачає паризької квартири! Боже, невже те життя в Парижі і є тим світлим і радісним фрагментом в її долі, а тут завжди буде так?! Буде лише ця жахлива комуналка…

Вона обернулася і швидко пішла до дверей під’їзду, піднялася сходами. Вставила ключ у двері, повернула. Пройшла через спільну кухню. Пригнулася під шнурами з білизною.

Дяка богові, Гвоздикових немає, а значить, не потрібно ні з ким вітатися, обговорювати: хто і які дефіцити сьогодні дістав, скільки хто стояв у черзі.

Ну й нехай комуналка! Ну й нехай у вікно видно лише шматочок неба й брудний двір з дощатим парканом! У неї коханий чоловік і коханий син. За годину вона піде забирати його з дитсадка. І він виведе її з цього песимістичного настрою. Відволіче від думок про цього незнайомого молодика біля їхніх дверей. Може, це якийсь приятель Гущенка, якому той дав ключ від вхідних дверей. Але навіщо і кому? Чому їй не сказав про це? Подумала: «Чоловік у відрядження — і зразу з’явилася купа проблем».

Але Микола їй нічого не говорив про те, що дав комусь ключа! Дивно. Він такого ніколи не робив. Вона увійшла до своєї кімнати. Подумала: ось маленька кімната, яка раптом стала незвичайно порожньою для неї. Як величезний, закинутий усіма палац. Поклала газети на стіл і підійшла до дзеркала.

Молодик… Євдокія Никанорівна підозрює її в романі на стороні, а вона любить свого Гущенка. Показного, навіть гарного! Відомого художника! Чи майже відомого. Добре, щоб він ще не заглядався на інших жінок. Іноді вона помічала це за ним. Та все ж він люблячий батько і ніжний чоловік. А як вона? Дзеркало відповіло — гарна. Зморшок на шиї практично непомітно. Та й на обличчі майже немає. Високі груди, тонка талія. І навіть народження сина не зіпсувало її фігуру. Підсмикнула сукню. Ноги досить довгі. Загалом Марія залишилася задоволеною тим, що продемонструвало їй дзеркало. Повернулася в один бік. В інший — і раптом злякано завмерла. В обличчя дихнуло протягом з балкона!

Протяг! Звідки тут протяг? Йдучи, вона закрила балкон! Старі балконні двері, щоб не було протягу, треба було щільно притиснути до одвірків, аж до гучного клацання. Притиснути дуже сильно, у неї самої ледь вистачало на це сили. Йдучи, вона завжди їх притискала, і двері ставали на місце з гучним «К-рр-ег!», перекриваючи щілину. Перед тим, як іти сьогодні вранці, вона це зробила. А зараз повітря зі шпарки дуло їй просто в обличчя! Що це означає? Тільки одне — у квартирі хтось був!

Може, вона забула. Ні, вона підписувала листа батькам у Бухарест. І повітря дуло їй в обличчя. Вона притисла балконні двері, і вони стали на місце. Струмінь повітря зник. Марія підписала конверт і відразу пішла.

А той молодик? Їй стало моторошно… Вона затремтіла і позирнула на Сталіна на стіні. Він дивився на неї. Ти бачив? Хто тут був? Сталін мовчав. Лише лукаво посміхався у вуса.

Вона швидко зачинила двері, вибігла на сходи, озирнулася — нікого. Вибігла у двір — Євдокії Никанорівни вже не було. У дворі було порожньо. Раптом у скронях загупала думка: «Шурик!» А раптом це пов’язано із Шуриком?! Раптом з ним щось трапилося, і той чоловік приходив повідомити її?! Марія не розуміла, чому їй це спало на думку. Хіба вона знає, що може, а чого не може бути в цій шаленій країні! Вона чимдуж побігла до дитсадка. Озиралася й бігла. Сонце миготіло їй назустріч у гілках дерев. У голові стугоніла думка: чотири правила Гущенка — не вір, не бійся, не проси, не шкодуй! Не бійся, не бійся, не бійся! Гущенко обіцяв їй безпеку в цій країні, їй і синові. Але, можливо, цієї безпеки виявилося недостатньо!

Зупинившись біля огорожі, побачила, що Шурик не грається з дітьми, а сумно сидить на краю пісочниці, тримаючи в руці дерев’яну лопатку. Нерви, напружені, як струни, враз ослабли. Вона полегшено зітхнула. Схопилася за паркан

1 ... 106 107 108 ... 215
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війни художників», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війни художників"