Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

у ньому це навіть гарне-миле, на відміну від його світських манер. — Сен-Лу належав до того розряду світських молодиків, які вже досягай такого рівня, що могли дозволити собі репліки на зразок: «Либонь, у ньому це гарне-миле, це добрий його бік», і з цього химерного насіння дуже швидко виростало таке розуміння речей, що, мовляв, ти — ніщо, а народ — усе, словом, цілковита супротивність плебейській гордині. — Кажуть, годі собі уявити, як він замолоду вів перед, виступав праводавцем усього товариства. Сам він при лихій чи добрій годині робив лише те, що йому здавалося найприємнішим, найзручнішим, і його сліпо наслідували сноби. Коли в театрі йому хотілося пити і йому приносили напої до ложі, то наступного тижня в усіх підсобках при кожній ложі з'являлися пляшки з прохолодним. Одного дощистого літа у нього почалися ревматичні болі, і він замовив собі пальто з вігоні, м'якої, але теплої, — з неї роблено лише пледи, а йому сподобалися сині й оранжеві смужки на цих коцах. Після цього клієнти модних кравців почали замовляти сині кошлаті пальта з торочками. Якщо вуйкові чомусь стріляло в голову, щоб обідали без усяких церемоній у замку, куди він приїздив на цілий день, і, щоб опрощатися, не прихоплював з собою фраку, сідаючи до столу в тому самому піджаку, в якому ходив до обіду, то одразу ж ставало модним обідати на селі в піджаку. Коли ж він їв тістечко замість ложечки виделкою або причандаллям власного винаходу, що його замовляв ювелірові, або пальцями, то інакше робити було не вільно. Йому забаглося знову послухати деякі квартети Бетховена (бо попри всі свої дикі витребеньки, він аж ніяк не дурний і дуже кебетливий), і він найняв музик, аби ті щотижня грали їх для нього та кількох приятелів. Того року верхом вишуканости стало влаштовувати невеличкі зібрання, щоб слухати камерну музику. Зрештою, я думаю, що світом він не нудив. Гарний, як бог, він не міг не бути бабодуром! Кого саме він дурив, я навряд чи міг би вам сказати, бо він людина дуже потайлива. Знаю лише, що не раз зраджував мою сердешну тітку. А проте він біля неї упадав, вона його божествила, і пізніше він довго її оплакував. У Парижі він ходить на цвинтар майже щодня.

Другого дня, потому як Робер оповідав усе це про свого вуйка, даремно його очікуючи, я вертався сам до готелю повз казино, аж це відчув, як хтось поблизу приглядається до мене. Я обернувся і помітив чоловіка сорока років, височенького й огрядненького, з дуже чорними вусами; нервово поплескуючи по штанях ціпочком, він уп'явся у мене гострими від пильности очима. Вряди-годи ці очі прошивали все довкола надзвичайно меткими поглядами, — так, угледівши незнайомця, нишпорить очима той, кого незнайомець чомусь навів на думки, що не спали б нікому іншому, скажімо, божевілець або шпиг. Кинувши на мене останній погляд, нахабний і водночас обачний, глибокий і швидкий, наче постріл (так стріляють, перш ніж дати драла), він роззирнувся навколо, відтак, раптом прибираючи неуважної й гордовитої міни, крутнувся на підборах і поринув у читання афіші, курникаючи щось і чепурячи пишну троянду в бутоньєрці. Потім дістав із кишені записника, удав, ніби записує титул п'єси, кілька разів позирнув на годинника, насунув на очі чорне солом'яне канотьє, прикладаючи до крис долоню, ніби виглядав когось, махнув з досади рукою, мовляв, скільки можна чекати, але ті, хто справді жде, ніколи так не махають, потім, зсунувши на потилицю капелюха, під яким стирчала щітка коротко стриженого волосся, хоч цілком могло бути, що обабіч у нього буяли довгенькі хвилясті голубині крила, він гучно зітхнув, як зітхають ті, кому аж ніяк не жарко, але хто хоче показати, що він задихається від жароти. Я подумав, що це готельний злодій, що він уже кілька днів вистежує бабусю та мене, аби пограбувати, а тепер побачив, що я розкусив, чому він мене пасе; можливо, лише на те, щоб спантеличити мене, він і намагався, змінивши позу, вдати неуважність і байдужість, але він так передавав куті меду, аж здавалося, ніби мав на меті не тільки приспати мою пильність, а й помететеся за кривду, якої я ненароком йому завдав, не так показати, що він мене не бачить, як створити враження, ніби я нікчема, не вартий жодної уваги. Він задерикувато випинав груди, шилив губи, підкручував вуса, а в його погляді стояло щось геть байдуже, недобре, майже образливе. Коротко кажучи, вираз на його обличчі був такий чудний, що я брав його то за злодія, то за навіженця. А його вбрання, мов допіру від кравця принесене, було куди строгіше й куди простіше, ніж у всіх бальбецьких літників, і, побачивши його, я перестав червоніти за свій піджак, який так часто принижувала сліпуча і банальна білота їхніх пляжних костюмів. Мене перестріла бабуся, ми пройшлись удвох, а через годину, коли я чекав на неї біля готелю, куди вона забігла на хвилинку, я побачив, що з готелю виходить маркіза де Вільпарізіс із Робером де Сен-Лу і з тим самим незнайомцем, який мене так пильно розглядав перед казино. Погляд його прошив мене зі швидкістю блискавиці, так само, як тоді, коли я угледів його вперше, і, ніби не помітивши мене, знов ледь потупився, відтак, утративши гостроту, задивився кудись у простору, погляд, який удає, ніби нічого не бачить зокола і не передає того, що всередині, погляд, який хоче показати лише те, як приємно йому відчувати довкола себе вії, які він розхиляє солодкою своєю круглявістю, погляд побожний і облесливий, притаманний іноді дурням. Я зауважив, що незнайомець переодягнувся. Тепер його вбрання було ще темніше, справжня гожість, звісно, ближча до простоти, аніж фальшива, але тут було щось інше: зблизька відчувалося, що костюм майже безокрасний не тому, щоб той, хто усунув барви, був до них байдужий, а радше тому, що з якихось міркувань він воліє їх зректися. Строгість його вбрання здавалася радше наслідком якихось режимних положень, ніж униканням того, що бере на себе очі. Темно-зелена нитка в матерії штанів гармоніювала зі стрілкою на шкарпетках, і лише ця добірність і свідчила про жвавість уподобань: скрізь цей смак тримали за поли, а тут на тобі — змилостивилися. Що ж до червоної плямки на краватці, то хай собі жевріє непомітно, як вільнощі, на які не кожен зважиться.

— Добрий вечір! Рекомендую вам мого братана, барона Ґермантського, — звернулася до мене маркіза де Вільпарізіс, тоді