Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

— Ой леле мій, де моя голова, — сказала, сміючись, вона, — назвала тебе бароном Ґермантським! Рекомендую панові барона де Шарлюса. Зрештою помилка не така вже велика, — додала вона, — так чи інакше, а ти таки Ґермант.

Тим часом надійшла бабуся, ми всі рушили разом. Роберів вуйко не лише не зволив озватися до мене бодай слівцем, він навіть не глянув на мене. Незнайомців він обзирав (протягом цієї короткої прогулянки він кілька разів бликав моторошно й проникливо, ніби міряв щупом, на перехожих, усе простолюд, усе низота), а на знайомих, наскільки я міг судити по собі, не дивився ані секунди, — так детектив за друзями не наглядає, бо цього не вимагає його компетенція. Барон гомонів з бабусею і маркізою де Вільпарізіс, а я відстав з Робером іззаду.

— Скажіть-но, я, може, не те почув, маркіза де Вільпарізіс сказала вашому дядькові, що він Ґермант?

— Авжеж, так воно і є, він — Паламед Ґермантський.

— Він що, з тих самих ґермантів, які мають замок поблизу Комбре і вважають, ніби вони походять від Жене-в'єви Брабантської?

— Із тих самісіньких. Геральдичнішого над мого вуйка на світі нема нікого, так ось він розтлумачив би вам, що наш клич, наш бойовий клич, який потім став «Роздайся!», раніше був «Комбрезіс!» — сказав Робер і засміявся, аби я не подумав, ніби він хвалиться цим привілеєм: на клич мали право можновладці, отамани військові. — Він брат нинішнього кастеляна.

Отак породичалася з Ґермантами, та ще так близько, та сама маркіза де Вільпарізіс, яка довший час зоставалася для мене дамою, яка подарувала мені, коли я пішки під стіл ходив, качку з коробкою шоколаду в дзьобі, дамою, яка була така далека від Ґермантської сторони, ніби жила весь час на Мезеґлізькій стороні, яка здавалася мені не такою блискучою, як комбрейський оптик, яку я ставив нижче його і яка нині підскочила в ціні так само казково, як знецінюються деякі наші власні речі, при чому ці підвищення і зниження вносять у нашу молодість і в періоди нашого життя, в яких щось іще збереглося від нашої молодости, перетворення такі численні, Овідієві метаморфози.

— Чи це правда, що в замку зібрані всі погруддя давніх володарів Ґерманта?

— Атож, це дивовижне видовище, — сказав іронічно Сен-Лу. — Сказати по щирості, це, як на мене, дуже кумедно. Але в Ґерманті — це буде цікавіше! Тут є дуже зворушливий портрет моєї тітки пензля Кар'єра. Це така сама розкіш, як Вістлер чи Веласкес, — додав Сен-Лу, — у своїй горливості неофіта він іноді починав плутатися в величинах, — є там і приємні полотна Ґюстава Моро. Моя тітка, сестриниця вашої приятельки маркізи де Вільпарізіс, виросла при ній і вийшла за свого кузена, теперішнього дука Ґермантського, а герцог теж доводиться небожем моїй тітці Вільпарізіс.

— А хто ж тоді ваш дядько?

— У нього титул барона де Шарлюса. За положеннями по смерті мого діда у перших вуйко Паламед мав прибрати титул принца де Лом, який носив його брат, перш ніж став дуком Ґермантським, бо в цій родині титули міняються, як сорочки. Але вуйко на все це дивиться по-своєму. На його думку, нині надуживають трохи титулами італійських княжат, іспанських грандів тощо, і хоча він мав до вибору кілька титулів принца, проте з духу суперечности і щоб показати, який він простий, хоча за цією простотою криється велика пиха, зберіг титул барона де Шарлюса. «Нині всі принци, — каже він, — треба ж бодай чимось відрізнятися від інших; я носитиму титул принца, лише коли захочу подорожувати інкогніто». Він запевняє, що нема титулу давнішого, ніж титул барона де Шарлюса; аби довести вам, що цей титул давніший за титул Монморансі, які загарбали собі право називатися першими баронами Франції, хоча вони всього лишень перші барони Іль-де-Франса, де було їхнє лено, вуйко просторікуватиме цілими годинами і з дорогою душею, адже він людина хоча й дуже тонка, дуже кебетлива, а проте вважає це за животрепетну тему для розмови, — додав з усмішкою Сен-Лу. — Але я вдався не в нього, і ви не змусите мене говорити про родовід: що може бути нуднішого, кого це може тепер хвилювати? їй-бо, життя коротке.

У невблаганному погляді, який змусив мене озирнутися біля казино, я пізнав той самий погляд, який був звернений до мене в Тансонвілі, коли пані Сванн гукала Жільберту.

— Ви мені казали, що ваш дядько, барон де Шарлюс, мав багато коханок. А пані Сванн — теж?

— Ба ні, що ви! Він великий Сваннів друг, завжди палко за нього заступався. Але щоб був коханком його дружини, такого й на думку нікому б не спало. Якби світ дізнався, що ви в це вірите, то всі дивом дивувалися б.

Я не посмів відповісти, що якби у Комбре дізналися, що я в це не вірю, то дивувалися б ще більше.

Бабуся була захоплена бароном де Шарлюсом. Правда, барон надавав величезної ваги тому, якого хто роду і який у нього статус, і бабуся це зауважила, але ставилася до цього без тієї суворосте, яка складається звичайно з глибоко зачаєної заздрости та досади, що хтось інший, а не ти має такі бажані, але недосяжні переваги. Навпаки, рада з самої себе і не заздра на чиюсь пишноту і славу, бабуся, при її розумі помічаючи вади барона де Шарлюса, говорила про нього з тією невимушеною, усміхненою, майже співчутливою зичливістю, якою ми віддячуємося предметові нашої безкорисливої обсервації за ту втіху, яку він справляє, тим паче, коли цим предметом був той, чиї домагання здавалися їй хай і не законними, зате своєрідними, такими не схожими на ті, що вже надокучили її очам. Якщо бабуся так легко пробачала баронові де Шарлюсу його аристократичні упередження, то це переважно за його тямущість і вражливість, якими його, мабуть, ущедрила природа, на відміну від сили салонних шаркунів, над якими