Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

так збиткувався Сен-Лу. Але дядько не пожертвував, як небіж, забобонами задля високих ідеалів. Барон де Шарлюс, він сполучав у собі і те, і те. Власник на правах нащадка герцогів Немурських і принців Ламбальських архівів, меблів, Гобеленів, портретів його предків пензля Рафаеля, Веласкеса, Буше, наділений правом говорити, що при перегляді родинного літопису він одвідує музей і незрівнянну бібліотеку, барон де Шарлюс, навпаки, підносив аристократичний спадок до рангу, якого небіж його позбавляв. І ще одне: не такий ідейний, як Робер, не такий балакливий, більший реаліст у підході до людей, він не хотів нехтувати важливого у їхніх очах елемента свого престижу, а престиж не тільки давав його уяві безкорисливу втіху, а й прислужувався непомалу в його практичній діяльності. Розбіжності так і залишаться між людьми його десятка і тими, хто дотримується свого ідеалу, що велить їм зректися своїх переваг, аби пориватися, як це нерідко буває, лише до втілення ідеалу в житті — так малярі чи письменники жертвують своєю майстерністю, так народ-поет захоплюється модерном, так народ-воїн започатковує тотальне роззброєння, так усевладні уряди демократизуються і скасовують драконівські закони, попри те, що найчастіше життя не віддячує цих шляхетних зусиль; одні втрачають талант, інші позбуваються свого вікового панування; пацифізм множить іноді війни, потурання збільшує злочинність. Потяг Робера до щирости і до розкутости не можна було не визнати вельми шляхетним, а проте з житейського погляду можна було радіти, що його нема у пана де Шарлюса, бо той перевіз до себе з палацу Ґермантів усі гарні різьблені меблі, а не змінив їх, як небіж, на убрання «стиль-модерн», на Лебурів і Гійоменів. Правда, ідеал пана де Шарлюса був дуже штучний і — якщо лише цей епітет підходить до слова «ідеал» — настільки ж мистецький, як і світський. Лише в дуже небагатьох жінок великої вроди і високої культури, чиї бабусі два сторіччя тому втілювали славу і гожість давнього режиму, барон бачив вишуканість, йому було добре тільки з ними, і захоплення, звичайно, щире, живилося історичними і мистецькими ремінісценціями, пов'язаними з їхніми іменами, — так вивчення античности посилює захоплення науковця одою Горація, хоч та, може, поступається сучасній поезії, до якої цей учений зостався б байдужий. Кожна з цих жінок проти гарненької міщаночки була для барона тим, чим було б поряд із сучасною картиною, де зображено дорогу або ж весілля, старовинне полотно, чия історія добре відома, починаючи з того часу, коли його замовляв папа чи король, і далі, коли його дарували, купували, забирали чи діставали у спадок такі-то й такі-то, з ким пов'язана якась подія, принаймні шлюб, що становить історичний інтерес, — а отже, наші знання про полотно надають йому особливої вартости тим, що посилюють у нас відчуття багатства нашої пам'яти та ерудиції. Пан де Шарлюс тішився, що такі, як у нього, забобони, які не дозволяють кільком великим паніям приятелювати з жінками не такої блакитної крови, зберегли цих паній для нього з усією їхньою нерозтраченою шляхетністю, щоб він міг так само схилятися перед ними, як перед фасадами XVIII сторіччя, підпертими пласкими колонами рожевого мармуру, в яких нові часи нічого не змінили.

Пан де Шарлюс звеличував правдиву шляхетність розуму і серця цих жінок, граючи на тому, що слово «шляхетність» має два значення, і ошукуючи себе самого маною цього облудного розуміння, цієї суміші аристократизму, великодушности й артизму, маною, в якій таїться спокуса, небезпечна для таких людей, як моя бабуся, якій здався б дуже смішним грубіший, зате й простодушніший забобон магната, якого цікавить лише генеалогія і більше нічого, але яка була беззахисна перед личиною розумової вищосте, беззахисною аж так, що їй здавалася особливо завидною доля княжат лише тому, що вони могли мати вчителями Лабрюєра чи Фенелона.

Перед Ґранд-отелем троє Ґермантів покинуло нас; вони збиралися на сніданок до принцеси Люксембурзької. Коли бабуся прощалася з маркізою де Вільпарізіс, а Сен-Лу з бабусею, пан де Шарлюс, що досі не озвався до мене ні словечком, відступив назад, ближче до мене. «Ввечері після трапези я зайду на чаювання до тітки Вільпарізіс, — сказав він. — Маю надію, що ви зробите мені приємність, як прийдете з бабусею». Потім він наздогнав маркізу.

Попри неділю, фіакрів перед готелем стояло не більше, ніж на початку сезону. Наприклад, пані нотарева вважала, що наймати повіз щоразу лише на те, щоб не їхати до панства де Камбремер, — не з нашими грошиками, і вирішила сидіти в кімнаті.

— Чи здорова пані Бланде? — запитували у нотаря. — Щось сьогодні вона не показувалася.

— Її болить голова, ще б пак, така спека, буря. їй досить ледачого. А все ж увечері, гадаю, ви її побачите. Я порадив їй зійти вниз. Це їй піде тільки на користь.

Я думав, що, запрошуючи отак нас до тітки, яку він, звісно, попередив, пан де Шарлюс хотів спокутувати неґречність, якої він допустився щодо мене під час вранішньої прогулянки. Але коли, вступивши до вітальні маркізи де Вільпарізіс, я хотів привітатися з її небожем, то тільки даремно крутився біля нього. А він високим голосом оповідав досить ущипливу історію про свого кревного. Так і не зумівши перехопити його погляд, я поклав сказати йому добривечір, і то досить голосно, аби попередити його про мою присутність, але зрозумів, що він мене помітив, коли я йому вклонився, ще не встигши й рота розтулити, він подав мені два пальці, не повертаючи очей у мій бік і не урвавши розмови. Він мене, безперечно, бачив, хоча ніяк цього не показував, і тут я зауважив, що очі його, які ніколи не дивилися на співрозмовника, бігали навсібіч, як у переляканої звірючки або як у вуличного перекупника, який вихваляє і виставляє напоказ свій недозволений крам, але микуляє, не підводячи голови, очима, чи не йде поліція. Мене трохи здивувало, що маркіза де Вільпарізіс хоча й рада була нас бачити, але, очевидно, не чекала нас, одначе мене ще більше здивувало, що пан де Шарлюс сказав моїй бабусі: «О, це ви дуже добре придумали, дуже мило! Правда, тітонько?» Звісно, він помітив, що вона була здивована, побачивши нас, але як людина, привчена задавати тон, брати «ля», він був певен, що її подив зміниться радістю, тільки-но він покаже, що він і сам радий і що наша поява викликає саме таке почуття. Розрахунок цей справдився: маркіза де Вільпарізіс, яка дуже зважала на небожа і знала,