Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

як тяжко йому догодити, відкрила раптом ніби нові високі прикмети у моєї бабусі і весь час була солодка з нею на мову. Але у мене в голові не вкладалося, як міг пан де Шарлюс через кілька годин забути про своє запрошення, дуже небагатослівне, але, очевидно, й дуже не випадкове, загодя обмислене, яке я одержав від нього вранці, а нині подати справу так, ніби це добре придумала моя бабуся, хоча придумав він. Я був поборником точности аж до того віку, коли до мене дійшло, що допитування не найкращий спосіб зглибити чиїсь справжні наміри і що саме собою непорозуміння, яке може залишитися непоміченим, не таке незручне, як наївна наполегливість. «Але ж ви самі сказали мені, щоб ми до вас сьогодні прийшли, пам'ятаєте?» — зауважив я. Жодним рухом, жодним звуком не зрадив себе пан де Шарлюс, він ніби й не чув мого запитання. Тоді я його повторив — так дипломати чи розсварені молоді люди з невтомним і марним завзяттям домагаються правди, хоча позваний уперто її ховає. Пан де Шарлюс ізнов не пустив пари з уст. Мені здалося, ніби на баронових устах грає усміх того, хто дивиться спишна і на людей, і на те, як їх виховано.

Оскільки давати якесь пояснення барон відмовився, я спробував знайти його сам, але тільки снував усілякі здогади, з яких жоден не вдовольняв мене. Може, він уже не пам'ятав, а може, вранці я його не так зрозумів… Десь-найпевніш, він з гонору не хотів визнати, що запросив людей, якими гордував, і волів виставити так, ніби вони явилися сюрпризом. Та якщо він нами гордував, то навіщо ж покликав нас, певніше, бабусю, бо цілий вечір звертався лише до неї і ні разу не озвався до мене? Весело гомонячи з нею і з маркізою де Вільпарізіс і ховаючись за них, як ховаються у глибу ложі, він лише іноді відривав від них свій допитливо гострий погляд і втуплював його у моє обличчя, і тоді його очі ставали задумливими і стурбованими, ніби дивилися на майже нечитабельний рукопис.

Якби не ті його очі, пан де Шарлюс був би вродливцем над вродливцями. Сен-Лу, говорячи зі мною про інших Ґермантів, сказав якось: «Ба, в них же не відчувається роду, хіба про когось із них можна сказати, що це великий пан, як про мого вуйка Паламеда?», доводячи тим самим, що вельможність та аристократична гожість не є чимось таємничим і новим, що вони залежать від прикмет складників, які я завиграшки розпізнавав і які зовсім мене не вразили, — і тут я мусив визнати, що одна з моїх ілюзій розвіялась. Даремно пан де Шарлюс герметично замикав вираз на своєму виду, якому легкий шар пудри надавав чогось акторського; його очі були ніби шкалубинами, стрільницями, які він заткнути не міг і звідки, залежно від того, де ти був щодо нього, тебе раптово освітлювали перехресні відблиски якоїсь схованої всередині зброї, не вельми безпечної навіть для того, хто, не вміючи до пуття нею орудувати, носив її в собі, у стані хисткої рівноваги, стані вибухонебезпечному; а пильний, стурбований погляд разом зі страшенною зморою, судячи з великих синців під очима, пробиваючись крізь суворі й поправні риси, насували думку про інкогніто, маскування, до якого вдається впливова людина, як їй щось загрожує, або думку принаймні про особу небезпечну, але трагічну. Мені хотілося докопатися до цієї таємниці, якої не крили в собі інші люди і яка надавала такої загадковости поглядові пана де Шарлюса ще вранці, коли ми здибалися з ним біля казино. Проте, дізнавшись, якого він роду, я тепер уже не міг думати, що це погляд злодія, а послухавши його, не міг думати, що це погляд навіженого. Зі мною він тримався холодно, а з бабусею дуже ласкаво, але ця холодність могла породжуватися не особистою нехіттю, бо загалом наскільки барон був доброзичливий з жінками і наскільки потурав їхнім вадам, про які відгукувався завжди поблажливо, настільки ж дихав він тяжким духом на чоловіків, надто юнаків, — так гордують жінками деякі жінконенависники. Про якихось «жиґоло», чи то родичів, чи то Роберових приятелів, що Робер випадково про них згадав, пан де Шарлюс, забувши про свою завждішню стриманість, кинув майже люто: «Паскуди». Я зрозумів, що молодикам він надто ставить на карб те, що вони пожіночились. «Це сущі баби!» — казав він з погордою. Але який спосіб життя не видався б йому зніженим проти того, якого він вимагав для мужчини і який цілковито виключав брак енергії і властивого мужчинам гарту? (Сам він, відмахавши добрі гони на батьківських, кидався, розпашілий, у крижану воду.) Для нього було неприпущенним, щоб мужчина носив бодай один перстень. Але це щиро чоловіче уподобання сполучалося в ньому з найтоншою вражливістю. Маркіза де Вільпарізіс, попросивши його описати бабусі замок, де мешкала пані де Севіньє, додала, що в розпачі тамтої від розлуки з цією занудливою панією Гриньян відчувається щось надумане.

— Навпаки, мені це здається цілком щирим, — заперечив пан де Шарлюс. Зрештою в ту добу такі почуття були зрозумілі кожному. Мешканець Пономонати у Лафонтена біжить до свого приятеля, бо бачив його уві сні, і той виглядав сумним; те, що для голубка нема більшого горя, ніж розлука з іншим голубком, здається вам, тітонько, такою самою пересадою, як лист пані де Севіньє, яка жде не діждеться тієї хвилі, коли опиниться сама з дочкою. Яка розкіш усе те, що вона мовить, розлучаючися з нею! «Прощання завдає мені тілесного болю. В розлуці ми незбожно марнуємо час. Ми рвемося назустріч омріяному дневі».

Бабуся не тямилася з радощів, що її думка про листи збігалася з думкою пана де Шарлюса. її вразило, що чоловік може розуміти їх так тонко. Вона побачила, що пан де Шарлюс наділений жіночою чуйністю і вражливістю. Коли ми потім заговорили з нею про барона, то зійшлися на тому, що він, мабуть, чи не зазнав на собі великого впливу якоїсь жінки, матері або, згодом, доньки, якщо він не бездітний. Я сказав собі — коханки, подумавши про те, який вплив мала, в моїх очах, коханка на Робера, ось на кому було видно, як ушляхетнюють чоловіків жінки, з якими вони живуть.

— Коли вони жили разом, то навряд щоб пані де Севіньє мала що сказати доньці, — відповіла маркіза де Вільпарізіс.

— Та ні, мабуть, мала — хоча