Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Такий у Тичини Сковорода.

Втім, треба застерегтися, що аналіз цього твору полишимо поза межами розмови. Складне поєднання в ньому ознак історичної реальності, поетичної фантазії та суб'єктивного лірично-філософського розмислу потребує окремої розправи, неквапливої та вдумливої[295]. Тут обмежимося однією заувагою: поема-«симфонія» Тичини — твір не так про Сковороду, якщо не сказати — всупереч Сковороді, як, суттю, про самого автора та його час, прихована за оповіддю про буцімто світоглядну еволюцію Сковороди сповідь про власні пошуки-метання між правдою та духовним компромісом, самовиправданням і самозасудженням. Під цим оглядом перші слова монологу Сковороди в уривку, названому «Судіть мене…», —

набувають осібного, символічного сенсу. Але це, повторімо, має бути предметом окремої розмови).

А як ставився до Коліївщини — одного з найзначніших соціально-політичних струсів доби — реальний, історичний Сковорода?

Виглядає, що попросту ніяк не ставився; в кожному разі, ні в написаній М. Ковалинським біографії мисленника, ні — що знаменніше — в його творах і листах немає нічого, що можна було потрактувати як відгук, реакцію чи бодай опосередкований натяк на масові й трагічні події, котрі за тих часів охопили Правобережжя і гучною луною резонували на всій Україні, ба навіть і в Росії.

Що ми знаємо про життя, турботи й зацікавленості Сковороди влітку 1768 року?

В липні-серпні, тобто в період, коли від розгромленого повстання залишилися окремі розрізнені загони, котрі чинили відчайдушний і безнадійний спротив польському та російському війську; коли всім Правобережжям прокотилася кривава хвиля масових карних акцій над полоненими гайдамаками (тільки в одному містечку Кодні було покарано близько трьох тисяч людей); коли в селі Сербах у нелюдських муках кілька днів помирав захоплений поляками Іван Ґонта, а битого батогами й таврованого Максима Залізняка було засуджено царською владою на довічну каторгу, — в ці літні місяці Сковорода, запрошений викладати катехізис у Додаткових класах Харківського колеґіуму, пише конспект своєї майбутньої лекції «Вступні двері до християнської добронравності». Цей твір, спрямований проти філософсько-теологічної схоластики та етичного догматизму, як пам’ятаємо, викликав гнів, звинувачення в єресі, й автора було, суттю, банітовано з колеґіуму. Та даремно шукати у «Вступних дверях» бодай натяку на перетворення світу й ствердження «добронравності» силою, бодай віддалений відгомін тих стихійних поривань і прагнень, які підняли на боротьбу учасників Коліївщини…

Не маємо певних підстав датувати точно 1768 роком перші п’ятнадцять байок із циклу «Байки Харківські», однак відомо, що в кожному разі написано їх на схилку 60-х років, уже по тому, як Сковорода залишив Харківський колеґіум, тобто, вірогідно, в 1769-му. Філософ тоді, як він сам згадує в листі до Опанаса Панкова, усамітнившись «у лісах, полях, садах, селах, хуторах та пасіках» Слобожанщини, «навчав… себе доброчинству та повчавсь Біблії» (І, 101). Вочевидь, «навчав доброчинству» в біблійному дусі він не тільки самого себе, а й ширше — людей, мовити б, «народ». Саме «народові» адресовано мораль байки 8-ї, названої «Голова і Тулуб» (таку ж назву має і байка 4-та, що докорінно відрізняється за ідеєю від 8-ої, але про неї трохи нижче). Байка коротка, лише кілька рядків; ось вона:

«— Як би ти жила, — спитав Тулуб Голову, — коли б з мене не витягувала для себе соків життя?

— Достеменно, — відповіла Голова, — але в нагороду тобі моє око — як світло, а я допомагаю порадою.

С и л а. Народ повинен своїм володарям служити й годувати їх».

У сковородинознавстві не прийнято зупиняти читацьку увагу на цьому творові… Зазвичай коментатори обмежуються глухим посиланням на те, що фабула байки «Голова і Тулуб» сходить до популярного в середні віки збірника «Римські діяння» і що там її авторство приписано Мененію Аґриппі, який намагався в такий спосіб прищепити римлянам думку про доконечність і природність покори владі. Ймовірно, так воно і є, однак для розуміння Сковороди більш суттєвою видається та обставина, що мотив байки 8-ї повторюється у самого автора через кілька років у діалозі «Буквар миру», де в розділі «Природженість до землеробства» йдеться про найвище призначення тяжкої праці селянинові…

Сумно це визнавати, але так було: подібного роду ідейно-моральні «спотикання», поступки консервативним, охорончим поглядам час від часу — нехай і не так часто — подибуємо в Сковороди. І це при тому, що головний життєвий вибір зроблено давно й без вагань:

Якби не оця глибока внутрішня переконаність у тому, який саме «жеребок» дано йому Богом, у невіддільності своєї долі від долі людей — «бідняків», голоти, сіроми, звідки б міг узятися той гострий душевний біль, яким перейнято фантасмагоричний «Сон»?

Цей згадуваний уже вище фраґмент становить собою