Читати книгу - "«Привид» не може втекти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Побачиш, — і вийшов з кабінету.
Розмовляти можна було тільки з Винником.
— Що нового? — спитала його Наталя.
— З учорашнього дня — нічого.
— А навіщо це? — показала вона на зв’язківців, які тягли кудись тонкий кабель.
— Лежнєв хоче зафіксувати момент затримання «Привода». Крім того, що потаємні камери передадуть сюди зображення, — він показав на телевізор, — те, що відбуватиметься, знімуть ще й на кіноплівку.
До кімнати зайшов начальник контрольно-пропускного пункту — кремезний, підтягнутий підполковник-прикордонник. Він відрекомендувався Олійнику, дав йому список туристів, які відлітали за кордон.
— Сталися деякі зміни, товаришу генерал, — сказав він. — З групою летять ще троє. На звороті дописано їхні прізвища.
Наталя хотіла зазирнути в список. Але його взяв Олійник, переглянув, дав Лежнєву, показавши на якесь прізвище. Той кивнув головою і сховав список до кишені.
Час тягнувся страшенно повільно. Та ось у кімнату зайшов прикордонник і доповів, що автобус із туристами вже виїхав. Одразу ж на столі задзвонив телефон. Винник покликав Лежнєва.
— Вас, Василю Тимофійовичу.
Лежнєв узяв трубку, з півхвилини мовчав, потім сказав.
— Зрозуміло. Припиняйте спостереження і приїжджайте в аеропорт.
Поклавши трубку, він якусь мить стояв у задумі, а тоді всміхнувся:
— Дзвонив капітан Кравчук. Тамара Ільківна так і не прийшла по сережки.
— Та-ак, — спроквола мовив Олійник, — ще один фокус.
Лежнєв одвів його вбік, про щось заговорив пошепки.
— Василю Тимофійовичу, — заходячи в кімнату, звернувся Кулінич до Лежнєва, — апаратуру в залі огляду налагоджено. Треба налагоджувати й на льотному полі?
— Неодмінно!
— Прибув автобус із туристами, — виглянувши у вікно, сказав Винник.
Наталя подалася до вікна, але її зупинив Лежнєв.
— Ходімо краще на свіже повітря. Подивимося, хто там приїхав.
— А чи треба? — серйозно спитала Наталя.
— Треба.
На відміну од інших пасажирів туристи, які відлітали за кордон, трималися тісною групою. Групою вони ввійшли в аеровокзал, разом піднялися сходами на другий поверх; групою обступили кіоск із сувенірами, і тільки в буфеті цю єдність було порушено — дехто підійшов до лотка з прохолодними напоями, а дехто пішов до прилавка, де стояли пляшки з міцною рідиною.
Нетребу і його дружину Наталя помітила, коли вони вже відходили од прилавка. Тамара Ільківна щось сердито казала чоловікові. Але той тільки всміхався. Хтось гукнув Наталю, і вона на мить втратила з поля зору подружжя Нетреб. До неї підійшов адвокат Пославський, галантно поцілував руку. У петлиці його піджака яскравів значок «Інтурист», а в руці була валіза. Наталя з чемності спитала, куди він летить.
— У Чехословаччину, — задоволено всміхнувся Пославський.
— Бажаю добре провести час, — сказала Наталя. — Щасливої дороги.
Вона почала шукати очима Нетребу, але хтось із туристів знов одвернув її увагу — привітався. Наталя навіть не розгледіла, хто то був.
— У вас багато знайомих, — сказав Лежнєв.
— Не так уже й багато, — почала вона, та нараз у неї на шиї повисла Аллочка Заремба.
— Наталко! Що ти тут робиш? А я лечу в Чехословаччину. В останню мить усе перекрутилося: збиралася в Польщу, та ось спокусили Чехословаччиною. Там, кажуть, теж здорово!
На Аллочці була модна блузка з мереживами і не менш модні спідниця й туфлі. Все це не гармоніювало з потертою старенькою валізою, яку вона тримала в руках.
— Оце увесь твій багаж? — спитала Наталя.
— Не сміши мене, — пирхнула Аллочка. — Це саквояж мого попутника і кавалера.
Із-за колони вийшов Ігор Семенович Бадюк з величезним чемоданом і дорожною жіночою сумкою.
— Аллочко, ви, певно, з собою пудові гантелі везете? — спитав він, ставлячи здоровенного чемодана на підлогу. — Бачу, дорого мені обійдеться моя галантність. О Наталю Сергіївно!
Він потиснув Наталі руку і тільки тоді помітив Лежнева.
— Василю Тимофійовичу, і ви тут! Доброго здоров’я. Куди це ви зібралися? Чи не їдете, бува?
— Ні, — сказав Лежнєв, — проводжаю невловиму людину.
— Якщо вона невловима, то як же можна її проводжати? — всміхнувся Бадюк.
— Та якось уже постараємось, — так само весело відповів Лежнєв.
— А я вирішив у Чехословаччину з’їздити, — сказав Бадюк. — Торік побував у Болгарії на Золотих пісках, а позаторік — на румунському Чорномор’ї, а тепер хочу по чеських Татрах полазити.
В цю мить Наталя знову побачила Нетребу. Він стояв неподалік од аптечного кіоска. Та ось він озирнувся, очевидно, когось шукаючи, помітив Наталю й одвів очі. Попрощавшись із Аллочкою та Бадюком, Наталя показала Лежнєву на Нетребу.
— Що ж, підійдемо, — подумавши, сказав Лежнєв. — Побажаємо і йому щасливої дороги. Ми з ним давні знайомі, — ще в сорок третьому я його в одній партизанській справі допитував. Та, по-моєму, він на мене не ображається. Або вдає, що не ображається. Нещодавно зустрілися — цілуватися кинувся.
Подружжя Нетреб вони знайшли в залі чекання. Побачивши Наталю, Тамара Ільківна спаленіла, одвернулась. Але її чоловік устав, ввічливо привітався з Наталею, міцно потис руку Лежнєву. Тамара Ільківна також подала Лежнєву руку.
— Ви так і не зайшли до нас, — сказала вона. — А ми вас ждали.
— Винен, — сказав Лежнєв. — Закрутився. Куди це ви відлітаєте?
— В Чехословаччину, по туристських путівках, — відповів Нетреба. — Чекаємо митного огляду. Неприємна процедура. Кажуть, декого навіть обшукують. Правда?
— Про це ти краще товаришку Супрун спитай, — не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««Привид» не може втекти», після закриття браузера.