Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Тепер можна й перевдягтися, — сказав задоволено Станіслав.

— Та ж звісно, Стасику, — сказала тітка Настуся, ковтнувши пережовану цукерку. — Ти й справді можеш застудитися, з цим не жартуй!

У домі було сім кімнат, не рахуючи кухні й невеликої їдальні та комірчини, де влаштовано душ, — вода підігрівалася газовою колонкою. Тоді, коли сюди приїжджав, одна із близнючок, а саме тітка Ольга, перебиралася до тітки Олени, другої близнючки, бо вони звикли бути разом більше за інших.

Колись цей дім був повен життя: Станіславів дід та баба мали восьмеро дочок, восьма була його мати, єдина, яка не дожила до цього часу, вона померла молодою після війни від сухот, а її чоловік, Станіславів батько, Іван, у війну пропав безвісти: чи загинув, а чи, може, й досі живе в еміграції, принаймні вісток про себе він і досі не подав. Залишилося передвоєнне фото, де вони з матір’ю стояли, гордо звівши голови: вона коротко підстрижена, з бадьорим виглядом, а він з поглядом чомусь сумним; тітки оповідали, що він із дня на день чекав арешту, як і кожен тодішній інтелігент, і це фото було зроблено на пам’ять, бо щохвилини міг бути забраний і пропасти. Випадком долі забраний він не був, але пропасти пропав; отож, коли Станіслав розглядав цю фотокартку, йому здавалося, що його батько був рокований і чудово це усвідомлював. Дід з бабою після війни ще якийсь час жили, і він трохи їх пам’ятав: діда, зігнутого в карку, з білою борідкою, яка видовжувала його підборіддя, із сивими спокійними очима, тихого й непомітного, який вічно щось читав, і енергійну, моторну бабу, яка й справді була мотором цього дому, бо керувала ним владно і немилосердно, розборонюючи своїх дівчат, які вічно кипіли в негаційних пристрастях одна до одної і не раз верескливо сварилися…

Стояв перед вікном у кімнаті тітки Ольги, колись своїй; тут ще відчувався дух немолодої самотньої жінки, і зорив на дощ, який зі зливи перейшов у спокійний, але все ще активний. Уже перевдягся і витер насухо рушником волосся, зачесавши його охайно на проділ; дощ обливав пишну зелень саду, і та тріпотіла. Станіслав думав про чудну зустріч на вулиці з жінкою, що ішла до колонки по воду і яка нагадувала Леоніду, його перше і, здається, останнє кохання, бо після того, скільки він не перепробував жінок, жодна з них не викликала в ньому почуття сталішого і такого щемко-хвилюючого. І тільки недавно він збагнув, що в тих усіх жінках він шукав не нового кохання, а таки старого, а в жінках не нових коханок, а підміни Леоніди, бо вона, та Леоніда, якось дивно і стійко зачарувала його, а може, просто був однолюбом. Ні, не здивувало його те, що побачив у незнайомці Леоніду, таке траплялося не раз; навіть по-своєму звик, що Леоніда ніби розпалася на десятки своїх образів, утілених у різних, молодих здебільшого жінок; зчудувався, бо та з вулиці, котра йшла до колонки, раптом розчинилася в повітрі, мов привид. Попри художню вдачу, був людина раціональна, через це й почав думати, що сьогоднішній день мав давнє освітлення: якась нежива прозорість із синім передчуттям негоди, а водночас неймовірно яскраве сонце — вони, очевидно, й витворили цей ефект.

І все-таки він потелефонує приятелеві, тому далекому, ще з музичного училища, який одружився з Леонідою, і досі мирно жив у цьому місті, викладаючи в тому-таки училищі, — цікава і дивна вийшла в них історія: хоч він, Микола, й забрав од нього кохання його, дружити не перестали — чи ж часто таке в житті трапляється?

І Станіславові тут, перед вікном, пригадався той день, чимось схожий на теперішній, — у перемішці дощ із сонцем, і те, як до нього прийшов Микола, тривожний, печальний і щасливий водночас; дорогою він встиг трохи змокнути, і від нього пахло вологою одежею, а ще трохи одеколоном, бо перед тим, як прийти до нього, зайшов до перукарні, постригся й поголився. І Микола запропонував Станіславові прогулятися, бо має до нього серйозну розмову. І вони тоді довго блукали вулицями рідного міста, потрапляючи чи під дощ, чи під сонце, яке осяювало довколишній лискучий і мокрий світ; Микола йому розповів, що Леоніда зустрічається не тільки зі Станіславом, але і з ним, Миколою, що він її любить, хоч чудово знав і про Станіславове почуття, але йому перед ним незручно, адже вони друзі, і це виглядає негарно, відтак мусять розрубати цього вузла раз назавжди, але не відає як. Станіслав тоді удав із себе безпечного й легковажного; він сказав, що ситуація не так незвичайна як банальна і що на дуель він Миколу не викликатиме.

— Атож! — сказав Микола. — Я також цього не хочу! Але не бажаю, щоб гадав, ніби я падлюка і зраджую нашу дружбу.

— Так само зрадником міг би відчуватись і я, — сказав Станіслав.

— Ні, — вперто вів Микола. — Перший із нею почав ходити ти.

— Отже, що пропонуєш? — холодно спитав Станіслав.

— Щоб ти вирішив, — мовив цей безнадійний ідеаліст, — як мені себе в цій ситуації поводити.

— Поводь, як вважаєш за чесне і розумне, — сказав Станіслав.

Тоді Микола якось дивно на нього подивився; в цей час яскраво світило сонце й освітлювало його лице, ніби трохи розмиваючи; Микола тоді хвилювався і відчував розгубленість чи зніяковіння, а водночас був рішуче настроєний, адже він чесна і проста душа і волів, щоб проблеми вирішувалися просто й чесно. Станіслав же вдавав із себе скептика, бо в той час бути скептиком йому найбільше подобалося, отаким собі Чайлд Гарольдом, рефлектуючим, сумовитим і на позір спустошеним; він уже тоді знав, що в цьому місті не затримається, що перед ним довга, незвідана, але велика дорога, що він не просто людина, якій призначено збудувати собі гніздо, а в ньому завести родину, жити задля неї та в ній — те, чого прагнув Микола і чого прагла, зрештою, Леоніда, а з призначенням особливим. Звісно, він любив Леоніду, гарненьку й охайну, в міру кокетну і в міру просту душу, в міру чарівницю, але з