Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

- От фігня... Але, як не дивно, він наш єдиний шанс, якщо він все ще у Вашингтоні, - промовив він, піднявши невпевнено погляд на мене.

Адам боявся моєї реакції та правильно робив.

- Ти жартуєш? - спитав я, викрикнувши.

Мені хотілося нервово розсміятись.

- Можливо він шукає спосіб, щоби вибачитись, і це буде прекрасна нагода. Потрібно просто якось знайти його. Я переговорю з ним, а там зрозумію - псих він, чи ні. У нас немає вибору!

- Поки що я бачу, що псих - це ти.

- Дейв Паркер, просто зроби те, що я прошу і не переч мені. Зрозумів?

У принципі, на війні всі засоби хороші... Я вірив Адаму. Він ще ніколи мене не підводив, але, трясця, Ніколас?!

Я, мабуть, теж псих, якщо погоджуся на таке.

POV Annika

Я весь день намагалась додзвонитися до Лії, але вона далі була поза зоною досяжності.

Трясця! Вже третя година дня, а звістки ні від Лії, ні від придурків немає.

А якщо вони викрали Лію і зробили щось із нею? У мене похололо все всередині, від цієї думки. Але я видихнула, коли почула, як відчинилися вхідні двері. Я швидко підбігла до них і побачила на порозі Лію. Слава Богу, вона жива і не ушкоджена. Але бліда, мов крейда.

- Лія, де ти була? Чому не береш трубку? Я вже вся на нервах! - закричала я.

- О шостій... - почала бубніти вона.

- Що? - перепитала я, бо не зрозуміла, до чого Лі це каже.

- О шостій ми повинні бути на закинутій фабриці шиття на околиці. Нас там будуть чекати з грішми, - сказала голосніше вона.

Я замовкла. Легко кивнувши, я сказала:

- Добре, я піду одягатися.

Я повільно піднялася сходами та зайшла у кімнату. Сівши на ліжко, одна моя маленька сльоза скотилась по щоці.

Як тільки віддамо гроші - все стане на свої місця. Завтра приїдуть батьки, ми з Дейвом розповімо їм про нас, можливо відправимося кудись у відпустку тільки вдвох, і тоді все буде добре.

Так пройшло півтори години. Ми вже їдемо у машині та шукаємо потрібну фабрику. Вона знаходиться далеко за Вашингтоном, що реально лякало мене, але я не хотіла показувати свою паніку перед Лією. Їй і без цього важко...

Ми приїхали по координатах, які вони вислали мені анонімним повідомленням, і побачили перед собою дуже великий старий завод. Я подивилася на нього з широко відкритими очима і тихо запитала:

- Ти готова?

- Ні, але хіба є вихід? - так само відповіла Лія.

- Тоді ходімо. Пам'ятай - я поруч, - сказала я, і ми вийшли з машини, захопивши сумку з грішми.

Перш ніж зайти туди, Лія вже встигла впасти в яму біля входу, а я - зачепитись за якусь гілку і порвати пальто. Від місця пахнуло небезпекою, воно шепотіло нам тікати, але ми йшли. Ми занадто довго ходили моторошними коридорами з ліхтарем у руці, аж поки не побачили світло.  Я подивилася на Лію, а вона на мене. Тяжко вдихнувши, я рушила перша. 

Перед нами стояли чотири ті самі чоловіки, які переслідували нас. Трохи далі посередині стояв стіл, перед яким стояло перевернуте крісло. За ним хтось сидів. Мить, і крісло розвертається, а ми бачимо перед собою чоловіка, якому десь років сорок.  Він не схожий на тих амбалів, навпаки худий. Але він нагадував мені типового поганого персонажа з нового американського бойовика.

- Дівчатка, нарешті, ми вас дочекалися! Ми вже почали скучати, - заговорив він, уважно розглядаючи то мене, то Лію.

Моє тіло натягнулося, як струна. Я готувала себе до гіршого.

- Давайте ми віддамо гроші, а ви просто відпустите нас, і ми забудемо про все, що було? - почала говорити Лія і подивилась на мене, а я кивнула.

- А-ха-ха, подивіться, хлопці... Ці дівчата не з говірких. Шкода, бо я б хотів поговорити, але ваша воля... - занадто небезпечно говорив він, вставши з крісла і ближче підійшовши до нас. - Ну так давайте зелені, чого чекаєте? - уже серйозніше запитав чоловік, і я, нехотячи, кинула сумку з грошима прямо йому до ніг.

Нехай подавиться ними, покидьок.

- Стів, візьми. Перерахуй, - сказав той, не зводячи з нас очей, ніби ми могли щось заподіяти йому, поки він відволічеться.

Я могла це зробити, якщо мала хоча б якусь зброю з собою...

Один з тих мужиків взяв сумку, відкрив її та почав швидко перераховувати пачки, поки я з огидою роздивлялася всіх їх.

Не пройшло і двадцяти хвилин, як той швидко спустошив сумку і сказав:

- Всі.

Від серйозності того чоловіка не залишилося ні сліду. Він усміхнувся і підійшов ще ближче до нас, а тоді запитав:

- Хто з вас Лія?

- Я, - невпевнено сказала подруга, і він зробив крок ближче до неї.

Небезпечно....