Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

444
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 106 107 108 ... 119
Перейти на сторінку:
«афганець», кажеш…

– Не втік, ні. Його дедьо[109] є відомим націонал-демократом, отож син був очільником інформвідділу Народного фронту Грузії.

– Гонгадзе оцей?!

– Так-так, саме він.

– Шляк би тебе трафив! Так би й казав…

– То я ж і кажу.

– То цей леґінь є направду цінним для нас.

– А так!

– Ну, гаразд. Дяка ті за відомості.

– Бувай, Юзику!

– Бувай…

Розбіглися далі у справах.

1990. На граніті Майдану

Середня школа № 23, проспект ім. Карла Маркса, № 14, Дніпропетровськ, вечір 14 березня 1990 року

Двері вчительської розчахнулися з громоподібним гуркотом, і в коридор вивалився Денис Єгорович Голощокін власною персоною. Перш ніж від усієї душі хряцнути дверима так, що ті мало на трісочки не порозліталися, кремезний здоровань озирнувся і рикнув через плече у глиб кімнати:

– Ну, ви мене ще згадаєте! Я вам влаштую!..

І вже потім, таки хряцнувши дверима від усієї душі, понісся шкільним коридором, ніби один із 76-міліметрових снарядів, якими під час війни батарея під його командуванням щедро «частувала» фриців. Та не встиг Голощокін зробити хоча б десяток розмашистих кроків, як двері вчительської знову розчахнулися і звідти долинуло:

– Агов, ти, придурку ненормальний! А нумо стояти…

– Що-о-о-о?!

Сталося неможливе для снаряду, але не для людини: Денис Єгорович розвернувся просто на бігу, підлетів до миршавенького кучерявого чоловічка, який ледь переступив поріг вчительської, та несамовито проревів:

– Та я тебе вб’ю, вилупку!

Та незрозуміло, як між ними все ж устиг втиснутися молодик, котрий скрикнув застережливо:

– Єгоричу, не треба!..

– Ремко, не лізь!..

– А я кажу, отямся!..

– Ремко, пусти, я його!..

– Єгоричу!..

Вони тупцяли і штовхалися на порозі вчительської не більше хвилини, аж доки в суперечку не втрутився миршавенький чоловічок, за горловину светру якого кремезний здоровань тримався лише лівою рукою через те, що колишній студент намертво вчепився в дужу десницю вантажника:

– Мені б лише камінчик свій назад!..

– Що-о-о-о??? – ревонув Голощокін. При цьому Ремка Богораз кулею відлетів до протилежної стіни коридора, хоча за роки підробітків у гастрономі він неабияк змужнів і, як то кажуть, «забурів». Зате тепер уже обидві руки вантажника зімкнулися довкола шиї миршавенького чоловічка, який здійнявся у повітря, жалюгідно дриґаючи ніжками та белькочучи:

– Мені камінчик… Мені його Таткатутка… подарува-а-а… ла-а-а…

– Та як ти смієш, паскудо???

– Це-е-е… це-е-е… Ловець Усіх Бід… Це-е-е…

– Що… що-що???

– Він мій… Мі-і-і-ій… – стогнав миршавенький.

Невідомо, чим би все скінчилося, якби їх не оточила юрба переляканих жінок різного віку, найсолідніша з яких твердим голосом мовила:

– Денисе Єгоровичу, будь ласка, відпустіть нарешті Арнольда Артуровича. Інакше ми будемо змушені викликати міліцію.

– Мілі-і-іцію-у-у?!

Тим не менш пальці кремезного вантажника розтиснулися, й, гепнувшись спиною об одвірок, миршавенький залопотів:

– І як ти не зрозумієш, бовдуре, що камінчик мій?.. Це дарунок Таткатутки, мій дарунок… Бо це Ловець Усіх Бід, і без нього…

– Та це з тобою зараз біда трапиться, паскуднику ти такий!

Над кучерявою головою здійнялися дужі кулаки, проте найсолідніша з жінок (а це була не хто-небудь, а директорка школи власною персоною) пообіцяла з усією можливою впевненістю:

– Так, авжеж, виклик міліції я вам гарантую.

– Але ж ви не хочете втручання міліції, самі щойно ж казали!..

– Ми справді не хочемо втручання міліції, але тільки у справу вашої онуки. Та хай лише один-одненький волосок впаде з голови Арнольда Артуровича з вашої ласки – гарантую, що фігурантом міліційної справи негайно станете ви. А тоді начувайтеся, Денисе Єгоровичу!

Кулаки вантажника мимовільно розтиснулися, руки опустилися. Однак директорка додала для певності:

– Тим паче при свідках. Ми ж усі є свідками ваших дій, не забувайте.

– Мені б лише Ловця Усіх Бід забрати, – знову пробурмотів миршавенький, на що директорка відреагувала порадою:

– А вам, Арнольде Артуровичу, я б дуже рекомендувала не дратувати товариша Голощокіна й не обтяжувати власне становище, яке й без того є аж надто непростим.

– Але ж Ловець!..

– Арнольде Артуровичу, замовкніть, будь ласка.

– Це ж єдине, що мені лишається від моєї милої Таткатутки, як же вам язик повертається мені рота затикати… – закомизився миршавенький.

– Арнольде Артуровичу, я кому сказала!

Той нарешті скорився і замовк.

* * *

Таткатутка.

Таткатутка!

Таткатутка…

Таке дивакувате прізвисько приклеїлося до Тетянки Корзун, мабуть що, від самого першого класу. Коли одного разу батько забирав її зі школи, дівчинка перебувала у грайливому настрої й вирішила трохи погратися у хованки. Не очікуючи такого, відверто наполоханий батько заходився шукати доньку, розгублено озираючись навсібіч і гукаючи:

– Тетянко?.. Тетянко, ти куди поділася?!

Як раптом пустунка визирнула з-за рогу найближчого будинку зі словами:

– Татко, а я тутки!..

Це почула одна з однокласниць, яка разом з матір’ю саме проходила неподалік. Отож наступного дня звідусіль лунало:

– Таткатутка! Агов, Таткатутко, ти де там? Нумо не ховайся!

Ймовірно, протримавшись деякий час, прізвисько доволі швидко забулося б. Однак саме в ці дні по телевізору повторно прокрутили шведський фільм «Пеппі у країні Така-Тука»[110], і хоча Тетянка анітрохи не нагадувала кіношну рудоволосу нехлюйку, проте на тиждень все одно перетворилася на своєрідну героїню в межах свого класу. Для закріплення прізвиська часу було більш ніж достатньо…

Звісно, тоді – на самому початку 1980-х – ніхто навіть не підозрював, що не мине й десятиліття, як школярам доведеться прищеплювати основи комп’ютерної грамотності. Звісно, якщо школа претендує на звання передового навчального закладу. В який спосіб це робити, достеменно не знав ніхто. Тим паче викладати предмет доводилося на рівні голої теорії, бо про обладнання комп’ютерного класу поки що навіть не йшлося.

Відшукати вихід з непростої ситуації взявся шкільний математик Лопушанський. Попри те, що «фішкою» середньої школи № 23 було поглиблене вивчення англійської мови, Арнольд Артурович довго виношував ідею створення математичного гуртка для старших школярів. Особливого успіху його ініціатива не мала – а тут такий розкішний шанс: якщо не матгурток, то принаймні факультатив з прикладної математики!..

Однією з непересічних ідей, які осяяли Арнольда Артуровича, стало проведення семантичного аналізу[111] прізвиськ усіх дев’ятикласників. Невідомо з якої причини, та серед усіх інших прізвисько Тетянки Корзун буквально вразило його уяву, як удар блискавки! Хоча… здавалося б, чому?! Що такого особливого було в цьому слові – «Таткатутка»?..

Таткатутка…

Таткатутка!..

Мабуть, щось особливе таки було, бо для холостяцького вуха Арнольда Артуровича воно звучало ніби загадкова музика, що віддалено скидалася на композицію «Velvet Rape»[112] французького електронного гурту «Space». І хоча це не надто збігалося з правилами педагогіки, він навіть спитав одного разу свою матір Генріетту Густавівну:

– Мамо, а от якщо взяти слово «Таткатутка» – що воно тобі нагадує?

1 ... 106 107 108 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"