Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не втік, ні. Його дедьо[109] є відомим націонал-демократом, отож син був очільником інформвідділу Народного фронту Грузії.
– Гонгадзе оцей?!
– Так-так, саме він.
– Шляк би тебе трафив! Так би й казав…
– То я ж і кажу.
– То цей леґінь є направду цінним для нас.
– А так!
– Ну, гаразд. Дяка ті за відомості.
– Бувай, Юзику!
– Бувай…
Розбіглися далі у справах.
1990. На граніті Майдану
Середня школа № 23, проспект ім. Карла Маркса, № 14, Дніпропетровськ, вечір 14 березня 1990 року
Двері вчительської розчахнулися з громоподібним гуркотом, і в коридор вивалився Денис Єгорович Голощокін власною персоною. Перш ніж від усієї душі хряцнути дверима так, що ті мало на трісочки не порозліталися, кремезний здоровань озирнувся і рикнув через плече у глиб кімнати:
– Ну, ви мене ще згадаєте! Я вам влаштую!..
І вже потім, таки хряцнувши дверима від усієї душі, понісся шкільним коридором, ніби один із 76-міліметрових снарядів, якими під час війни батарея під його командуванням щедро «частувала» фриців. Та не встиг Голощокін зробити хоча б десяток розмашистих кроків, як двері вчительської знову розчахнулися і звідти долинуло:
– Агов, ти, придурку ненормальний! А нумо стояти…
– Що-о-о-о?!
Сталося неможливе для снаряду, але не для людини: Денис Єгорович розвернувся просто на бігу, підлетів до миршавенького кучерявого чоловічка, який ледь переступив поріг вчительської, та несамовито проревів:
– Та я тебе вб’ю, вилупку!
Та незрозуміло, як між ними все ж устиг втиснутися молодик, котрий скрикнув застережливо:
– Єгоричу, не треба!..
– Ремко, не лізь!..
– А я кажу, отямся!..
– Ремко, пусти, я його!..
– Єгоричу!..
Вони тупцяли і штовхалися на порозі вчительської не більше хвилини, аж доки в суперечку не втрутився миршавенький чоловічок, за горловину светру якого кремезний здоровань тримався лише лівою рукою через те, що колишній студент намертво вчепився в дужу десницю вантажника:
– Мені б лише камінчик свій назад!..
– Що-о-о-о??? – ревонув Голощокін. При цьому Ремка Богораз кулею відлетів до протилежної стіни коридора, хоча за роки підробітків у гастрономі він неабияк змужнів і, як то кажуть, «забурів». Зате тепер уже обидві руки вантажника зімкнулися довкола шиї миршавенького чоловічка, який здійнявся у повітря, жалюгідно дриґаючи ніжками та белькочучи:
– Мені камінчик… Мені його Таткатутка… подарува-а-а… ла-а-а…
– Та як ти смієш, паскудо???
– Це-е-е… це-е-е… Ловець Усіх Бід… Це-е-е…
– Що… що-що???
– Він мій… Мі-і-і-ій… – стогнав миршавенький.
Невідомо, чим би все скінчилося, якби їх не оточила юрба переляканих жінок різного віку, найсолідніша з яких твердим голосом мовила:
– Денисе Єгоровичу, будь ласка, відпустіть нарешті Арнольда Артуровича. Інакше ми будемо змушені викликати міліцію.
– Мілі-і-іцію-у-у?!
Тим не менш пальці кремезного вантажника розтиснулися, й, гепнувшись спиною об одвірок, миршавенький залопотів:
– І як ти не зрозумієш, бовдуре, що камінчик мій?.. Це дарунок Таткатутки, мій дарунок… Бо це Ловець Усіх Бід, і без нього…
– Та це з тобою зараз біда трапиться, паскуднику ти такий!
Над кучерявою головою здійнялися дужі кулаки, проте найсолідніша з жінок (а це була не хто-небудь, а директорка школи власною персоною) пообіцяла з усією можливою впевненістю:
– Так, авжеж, виклик міліції я вам гарантую.
– Але ж ви не хочете втручання міліції, самі щойно ж казали!..
– Ми справді не хочемо втручання міліції, але тільки у справу вашої онуки. Та хай лише один-одненький волосок впаде з голови Арнольда Артуровича з вашої ласки – гарантую, що фігурантом міліційної справи негайно станете ви. А тоді начувайтеся, Денисе Єгоровичу!
Кулаки вантажника мимовільно розтиснулися, руки опустилися. Однак директорка додала для певності:
– Тим паче при свідках. Ми ж усі є свідками ваших дій, не забувайте.
– Мені б лише Ловця Усіх Бід забрати, – знову пробурмотів миршавенький, на що директорка відреагувала порадою:
– А вам, Арнольде Артуровичу, я б дуже рекомендувала не дратувати товариша Голощокіна й не обтяжувати власне становище, яке й без того є аж надто непростим.
– Але ж Ловець!..
– Арнольде Артуровичу, замовкніть, будь ласка.
– Це ж єдине, що мені лишається від моєї милої Таткатутки, як же вам язик повертається мені рота затикати… – закомизився миршавенький.
– Арнольде Артуровичу, я кому сказала!
Той нарешті скорився і замовк.
* * *
Таткатутка.
Таткатутка!
Таткатутка…
Таке дивакувате прізвисько приклеїлося до Тетянки Корзун, мабуть що, від самого першого класу. Коли одного разу батько забирав її зі школи, дівчинка перебувала у грайливому настрої й вирішила трохи погратися у хованки. Не очікуючи такого, відверто наполоханий батько заходився шукати доньку, розгублено озираючись навсібіч і гукаючи:
– Тетянко?.. Тетянко, ти куди поділася?!
Як раптом пустунка визирнула з-за рогу найближчого будинку зі словами:
– Татко, а я тутки!..
Це почула одна з однокласниць, яка разом з матір’ю саме проходила неподалік. Отож наступного дня звідусіль лунало:
– Таткатутка! Агов, Таткатутко, ти де там? Нумо не ховайся!
Ймовірно, протримавшись деякий час, прізвисько доволі швидко забулося б. Однак саме в ці дні по телевізору повторно прокрутили шведський фільм «Пеппі у країні Така-Тука»[110], і хоча Тетянка анітрохи не нагадувала кіношну рудоволосу нехлюйку, проте на тиждень все одно перетворилася на своєрідну героїню в межах свого класу. Для закріплення прізвиська часу було більш ніж достатньо…
Звісно, тоді – на самому початку 1980-х – ніхто навіть не підозрював, що не мине й десятиліття, як школярам доведеться прищеплювати основи комп’ютерної грамотності. Звісно, якщо школа претендує на звання передового навчального закладу. В який спосіб це робити, достеменно не знав ніхто. Тим паче викладати предмет доводилося на рівні голої теорії, бо про обладнання комп’ютерного класу поки що навіть не йшлося.
Відшукати вихід з непростої ситуації взявся шкільний математик Лопушанський. Попри те, що «фішкою» середньої школи № 23 було поглиблене вивчення англійської мови, Арнольд Артурович довго виношував ідею створення математичного гуртка для старших школярів. Особливого успіху його ініціатива не мала – а тут такий розкішний шанс: якщо не матгурток, то принаймні факультатив з прикладної математики!..
Однією з непересічних ідей, які осяяли Арнольда Артуровича, стало проведення семантичного аналізу[111] прізвиськ усіх дев’ятикласників. Невідомо з якої причини, та серед усіх інших прізвисько Тетянки Корзун буквально вразило його уяву, як удар блискавки! Хоча… здавалося б, чому?! Що такого особливого було в цьому слові – «Таткатутка»?..
Таткатутка…
Таткатутка!..
Мабуть, щось особливе таки було, бо для холостяцького вуха Арнольда Артуровича воно звучало ніби загадкова музика, що віддалено скидалася на композицію «Velvet Rape»[112] французького електронного гурту «Space». І хоча це не надто збігалося з правилами педагогіки, він навіть спитав одного разу свою матір Генріетту Густавівну:
– Мамо, а от якщо взяти слово «Таткатутка» – що воно тобі нагадує?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.