Читати книгу - "Єретики Дюни"

— Це найкраща дорога до Айсая?

— Це довга дорога, — відповів чоловік. Голос мав гортанний, у ньому звучала насторожена нотка.

Теґ озирнувся на завантажені кошики. Селянин скоса глянув на самого Теґа.

— Ми йдемо до торгового центру. Звідти інші люди заберуть наші товари до Айсая.

Теґ усвідомив, що, доки вони розмовляли, селянин підвів його (майже підігнав) до краю дороги. Чоловік оглянувся і ледь сіпнув головою, показуючи вперед. Ще троє селян підійшли до них. Вони обступили Теґа і його співрозмовника так, що високі кошики відгородили їх від решти подорожніх.

Теґ напружився. Що вони планували? Хоча він не відчував жодної загрози. Його подвійне бачення не розпізнало нічого насильницького в найближчому сусідстві.

Тяжкий транспорт проминув їх і поїхав далі. Теґ відчув цей проїзд лише по запаху згорілого пального, вітру, що струсонув кошики, гудінню потужного мотора та раптової напруги своїх товаришів. Високі кошики цілковито заступили машину, яка проїжджала повз них.

— Ми шукали тебе, щоб захистити, башаре, — сказав селянин поруч із ним. — Багато хто на тебе полює, але тут, серед нас, жодного такого нема.

Теґ кинув на чоловіка вражений погляд.

— Ми служили з тобою при Рендітаї, — сказав селянин.

Теґ глитнув слину. Рендітай? Якусь мить він згадував, що це — лише дрібна сутичка в довгій низці конфліктів та переговорів, учасником яких він був.

— Мені шкода, але я не знаю ваших імен, — промовив Теґ.

— То й тішся, що не знаєш наших імен. Це на краще.

— Але я вам вдячний.

— Це невелика віддяка тобі, а ми раді її зробити, башаре.

— Я мушу дістатися до Айсая, — сказав Теґ.

— Там небезпечно.

— Скрізь небезпечно.

— Ми здогадувалися, що ти підеш до Айсая. Невдовзі дехто з’явиться, і ти поїдеш у схованці. Ах, от і він. Ми не бачили тебе тут, башаре. Тебе тут не було.

Один із селян забрав вантаж свого товариша й потяг дві вервечки кошиків, а Теґів селянин провів його під линвою до темної машини. Теґ мигцем побачив блискучу пласталь і пласкло, коли машина на мить зупинилася, щоб підібрати його. Дверці за ним різко зачинилися, він виявив, що самотньо сидить на м’яко оббитому задньому сидінні землехода. Машина набрала швидкості й невдовзі залишила далеко позаду піших селян. Вікна довкола Теґа були затемнені, тож він бачив те, що вони проминали, наче в сутінках. Водій теж був затьмареним силуетом.

Цей перший від часу полону шанс розслабитися у теплі та комфорті майже схилив Теґа до сну. Він не відчував жодної загрози. Тіло досі боліло від того, що він від нього вимагав, і від муки, завданої Т-зондом.

Та сказав собі, що мусить бути бадьорим і чуйним.

Водій перехилився вбік і промовив через плече, не обертаючись:

— Вони вже два дні полюють на тебе, башаре. Дехто думає, що ти покинув планету.

Два дні?

Паралізатор і ще щось, заподіяне йому, надовго залишили його непритомним. Це лише посилило його голод. Спробував зробити так, щоб вбудований у його тіло хронограф прокрутив свої покази перед візуальними центрами, та той тільки мерехтів. Від часу Т-зонда він робив так щоразу, коли Теґ намагався з ним проконсультуватися. Теґове відчуття часу та всі співвідношення з ним змінилися.

Тож дехто думає, що він покинув Гамму.

Теґ не питав, хто за ним полює. Співучасниками нападу на нього та пізніших катувань були тлейлаксу й люди з Розсіяння.

Теґ озирнувся, оглядаючи автомобіль. Це був один зі старих чудових землеходів, випущених до Розсіяння, з ознаками найкращих іксіанських мануфактур. Він ніколи раніше на такому не їздив, але знав про них. Реставратори підбирали їх, щоб відновити, перебудувати — повернути давнє відчуття якості. Теґові розповідали, що такі автомобілі часто знаходили покинутими в дивних місцях: у старих зруйнованих будинках, у дренажних канавах, зачиненими на машинних складах, на оброблюваних полях.

Його водій знову злегка схилився вбік і сказав через плече:

— Маєш адресу, куди б ти хотів потрапити в Айсаї, башаре?

Теґ вдався до спогадів про контактні пункти, визначені під час першої подорожі по Гамму, і назвав чоловікові один із них.

— Знаєш це місце?

— Це заклад, де зазвичай зустрічаються і випивають, башаре. Я чув, що там також подають добру їжу, але туди кожен може зайти, якщо має досить грошей.

— Ризикнімо, — промовив Теґ, не знаючи, чому вибрав саме це місце. Не вважав потрібним казати водієві, що за цією адресою є також окремі кабінети, де можна поїсти без цікавих очей.

Згадка про їжу викликала нові болісні спазми голоду. Теґові руки почали тремтіти, він кілька хвилин повертав собі спокій. Усвідомив, що все, зроблене минулої ночі, майже вичерпало його сили. Окинув пильним поглядом салон машини, міркуючи, чи немає тут схованої їжі або напоїв. Машину відреставровано дуже ретельно, але він не бачив жодних прихованих відсіків.

Теґ знав, що такі машини не були рідкістю в деяких місцинах, але вони завжди свідчили про багатство власника. Кому належала ця машина? Звичайно, не водієві. Він мав усі ознаки найнятого професіонала. Та якщо вислано повідомлення з наказом пригнати цю машину, то інші знали, де перебуває Теґ.

— Нас зупинятимуть і обшукуватимуть? — спитав він.

— Не цю машину, башаре. Це власність Планетарного банку Гамму.

Теґ прийняв це мовчки. Цей банк був одним із його контактних пунктів. Під час інспекційної подорожі він детально вивчив ключові галузі гаммійського життя. Цей спогад повернув його до обов’язку захисника гхоли.

— Мої супутники, — відважився сказати Теґ. — Вони…

— Цим займаються інші, башаре. Я не можу сказати.

— Можна переслати звістку до…

— Коли це буде безпечно, башаре.

— Звичайно.

Теґ знову відкинувся на подушки й пильно оглянув своє оточення. Ці землеходи складалися з великої кількості пласкла і майже незнищенної пласталі. Усе інше зазнавало впливу часу: оббивка, натяжна стеля, електроніка, вбудовані силові підвіски, турбовентиляційні канали. Клеї псувалися, хай що робили для їхнього збереження. Реставратори постаралися, щоб цей автомобіль мав такий вигляд, наче він щойно вийшов з воріт заводу: метал м’яко поблискував, оббивка вгиналася під Теґом з тихим поскрипуванням. І запах: цей аромат новизни, який неможливо точно описати, суміш полірування та розкішних тканин із дрібкою різкого озону від прихованої електроніки, що працювала плавно й безшумно. Та запаху їжі не було ні сліду.

— Скільки ще до Айсая? — спитав Теґ.

— Ще пів години, башаре. Є якась проблема, що вимагала б більшої швидкості? Я не хочу привертати…

— Я дуже голодний.

Водій зиркнув ліворуч і праворуч. Селян довкола них більше не було. Дорога була майже порожньою, як не брати до уваги двох тяжких транспортних капсул з тягачами, що трималися правого боку, і великої вантажівки,