Читати книгу - "Єретики Дюни"

Тормса мав на собі подібний одяг.

— Скільки нам тут чекати? — спитав Дункан.

Тормса хитнув головою, наказавши мовчати. Провідник сидів, піднявши коліна й охопивши їх руками, голову поклав на коліна й дивився вперед, на долину й далі.

Під час нічної мандрівки Дункан виявив, що його вбрання напрочуд зручне. Як не рахувати того струмка, ноги були в теплі, але не надмірному. Штани, сорочка та куртка були достатньо вільними, щоб тіло легко рухалося. Ніде не муляло.

— Хто виготовляє таке вбрання? — спитав Дункан.

— Це ми зробили, — буркнув Тормса. — Будь тихо.

Дункан подумав, що це нічим не відрізняється від часів до пробудження у Твердині Сестринства. Тормса наче казав: «Тобі не треба цього знати».

За мить Тормса випростав ноги й витягся весь. Здавалося, розслабився. Глянув на Дункана.

— Друзі в місті сигналізують, що вгорі нишпорки.

— ’Топтери?

— Так.

— То що нам робити?

— Тобі слід робити те, що й я, і більше нічого.

— Ти просто сидиш тут.

— Поки що. Невдовзі ми спустимося в долину.

— Але як…

— Коли перетинаєш місцевість, як оця, маєш стати одною з тварин, що тут живуть. Глянь на сліди — і побачиш, як вони ходять і як лягають відпочити.

— Та хіба нишпорки не зуміють відрізнити…

— Якщо тварина блукає туди-сюди й пасеться, то й ти ходи і пасися. Якщо нишпорки з’являться, знову роби те, що робила б кожна тварина. Нишпорки будуть високо в повітрі. Це для нас удача. Вони не відрізнять тварини від людини, хіба що спустяться вниз.

— Але вони не…

— Вони вірять своїм машинам і рухам, які бачать. Ліниві. Летять високо. Так їхні пошуки йдуть швидше. Покладаються на свій розум, на те, що прочитають покази приладів і зна­тимуть, де тварини, а де люди.

— То вони просто проминуть нас, подумавши, що ми дикі тварини.

— Якщо засумніваються, просканують нас удруге. Ми при цьому повинні не змінювати схеми рухів.

Це була довга промова для зазвичай мовчазного Тормса. Зараз він пильно оглядав Дункана.

— Розумієш?

— Звідки мені знати, що нас сканують?

— У тебе в нутрощах поповзуть мурашки. Почуєш у шлунку пощипування напою, не притаманне жодній людині.

Дункан кивнув.

— Іксіанські сканери.

— Хай це тебе не тривожить, — промовив Тормса. — Тутешні тварини до цього звикли. Інколи вони зупиняються, та лише на мить, а тоді йдуть собі далі, наче нічого не сталося. З ними це й справді так. Щось лихе може статися тільки з нами.

За кілька хвилин Тормса підвівся.

— Тепер спускаємося в долину. Тримайся за мною. Роби точнісінько те, що я, і нічого більше.

Дункан пішов слідом за провідником. Невдовзі вони опинилися під прикриттям дерев. Ще під час нічної подорожі Дункан зрозумів, що він почав миритися зі своєю роллю в планах інших. Його свідомість наповнилася новою терплячістю. Додалося ще збудження, підсилене цікавістю.

Який різновид Усесвіту постав з Атрідівських часів? Гамму. Яким дивним місцем стала Ґ’єді Прайм.

Повільно, але виразно проявлялася дійсність, і кожен її елемент відкривав йому щось нове, збільшуючи знання. Дункан відчував, як формуються схеми. Подумав, що якогось дня постане єдина схема, і тоді він дізнається, навіщо його воскресили з мертвих.

«Так, — подумав він, — наче відчиняєш двері. Відчиняєш одні й входиш до приміщення, де є кілька інших дверей. Вибираєш одні й дізнаєшся, що за ними відкриється. Може бути й так, що доведеться перевірити всі двері, але що більше їх перевіриш, то більшу маєш певність, які двері відчинити наступними. Нарешті відчиняються двері в місце, яке ти розпізнав. Тоді можеш сказати: “Ах, це все пояснює”».

— Надлітають нишпорки, — сказав Тормса. — Тепер пасемося, як тварини. — Він потягся до куща й відламав невелику гілку.

Дункан зробив те саме.

***

Мушу правити оком і кігтями, як яструб серед менших птахів.

Атрідівське твердження (Див.: Архіви БҐ)

На світанку Теґ вийшов із захисної лісосмуги вздовж головної дороги. Дорога була широкою і рівною магістраллю — міцною, цілковито чистою від рослинності. Десять смуг, як оцінив Теґ, придатних і для транспорту, і для пішої ходи. О цій порі дня переважав пішохідний рух.

Він змахнув із вбрання більшу частину пилу і впевнився, що не зосталося жодних розпізнавальних знаків. Сиве волосся не було так акуратно причесане, як він волів зазвичай, та, замість гребінця, мав лише свої пальці.

Дорога вела до міста Айсая, за багато кілометрів звідси через долину. Ранок був безхмарним, в обличчя віяв легенький вітерець, що поспішав до моря десь далеко позаду.

Вночі він досяг стану хисткої рівноваги зі своєю новою свідомістю. Перед його другим баченням мерехтіли різні видіння: знання про довколишні речі до того, як щось сталося, усвідомлення того, куди він має поставити ногу при наступному кроці. За цим приховувався реактивний тригер. Знав, що може клацнути по ньому і перейти до блискавичних реакцій, які не помістилися б у тілі. Розум не міг цього збагнути. Він відчував, що йде, балансуючи, вздовж вістря ножа.

Хоч як намагався, не міг збагнути, що з ним відбулося під Т-зондом. Це щось схоже на те, що переживає Превелебна Мати в Агонії прянощів? Але він не відчував нагромадження Інших Пам’ятей зі свого минулого. І не думав, що Сестри можуть робити те саме, що й він. Подвійне бачення, яке підказувало йому, чого очікувати від кожного кроку, куди тільки могли сягнути його чуття, здавалося новим різновидом істини.

Коли Теґа вчили на ментата, наставники завжди запевняли, що існує форма життєправди, яку неможливо довести за допомогою звичайних фактів. Інколи вона витає в казках та в поезії, а часто йде всупереч бажанням. Так йому казали.

— Це найскладніше переживання, яке має прийняти ментат, — говорили вони.

Теґ завжди намагався не думати про це твердження, та тепер був змушений погодитися з ним. Т-зонд підштовхнув його, перекинув через поріг до нової реальності.

Він не знав, чому вибрав саме цю мить для виходу зі схованки. Розумів тільки, що так він влився до прийнятного потоку людського руху.

Більшість подорожніх були садівниками, що тягли на ринок кошики з городиною та плодами. Кошики підтримували розміщені позаду них дешеві силові підвіски. Усвідомлення їстівності всього цього добра викликало в Теґа гострі спазми голоду, але він змусив себе проігнорувати їх. Маючи досвід роботи на примітивніших планетах за час своєї довгої служби Бене Ґессерит, він не вбачав у цій людській активності великої різниці з тим, як селяни тягнуть за собою нав’ючених тварин. Дорожній людський потік здавався сумішшю старого й нового — піші селяни, позаду яких на цілковито звичних технологічних пристроях пливе їхній товар. Якщо відкинути підвіски, така сцена дуже нагадувала дні з найдавнішого минулого людства. В’ючна тварина була в’ючною твариною, навіть якщо вона з’їхала з конвеєра іксіанської фабрики.

Вдавшись до другого бачення, Теґ вибрав одного з селян, присадкуватого смаглявого чоловіка