Читати книгу - "Єретики Дюни"

Дункан присів навпочіпки під навісом і придивився до свого провідника. Амбіторм мав впале обличчя — темно-бронзове, наче обтягнуте дубленою шкірою. Так, це могли бути риси лицепляса. Глибокі зморшки врізалися в шкіру в куточках його карих очей. Численні лінії розходилися від вузького рота, покривали широке чоло. Тяглися обабіч плаского носа, поглиблювали вигин вузького підборіддя. Лінії часу на всьому обличчі.

Від чорного предмета перед Амбітормом почали струменіти апетитні запахи.

— Ми тут поїмо і трохи почекаємо, перш ніж піти далі, — сказав Амбіторм.

Він говорив старим галахом, але з тим самим гортанним акцентом, якого Дункан ніколи досі не чув, з дивним натиском на суміжних голосних. Амбіторм походив з Розсіяння чи був уродженцем Гамму? Очевидно, від днів Муад’Діба на Дюні відбулося багато мовних змін. Зрештою, Дункан помітив, що всі у Твердині Гамму, зокрема й Теґ і Люцілла, говорили галахом, що відрізнявся від того, який він вивчив у своєму догхолівському дитинстві.

— Амбіторм, — сказав Дункан. — Це гаммійське ім’я?

— Називай мене Тормса, — відповів провідник.

— Це прізвисько?

— Це те, як ти маєш мене називати.

— Чого ж ті люди називали тебе Амбітормом?

— Бо таке ім’я я їм назвав.

— Але чого ти…

— Ти жив під владою Харконненів і не навчився змінювати особу?

Дункан замовк. Що це? Черговий маскарад. Амбі… Тормса не змінив свого вигляду. Тормса. Це тлейлаксанське ім’я?

Провідник простягнув Дункану чашку, з якої йшла пара.

— Напій, який відновить твої сили. Пий швидко, Восе. Він тебе зігріє.

Дункан щільно охопив чашку долонями. Вос. Вос і Тормса. Пан тлейлаксу і його супутник-лицепляс.

Дункан здійняв чашку до Тормса у древньому Атрідівському жесті бойового побратимства, тоді приклав її до губ. Пече! Але, стікаючи до шлунка, напій його зігрів. Був ледь солодкавим із дрібкою овочевого присмаку. Дункан подув на нього й випив, побачивши, як це робить Тормса.

«Дивно, що я не запідозрив отрути чи якогось дурману», — подумав Дункан. Але цей Тормса і всі інші з минулої ночі мали в собі щось від башара. Жест бойового побратимства прийшов до нього цілком природно.

— Чому ти так ризикуєш своїм життям? — спитав Дункан.

— Ти знаєш башара й питаєш?

Дункан замовк, збентежившись.

Тормса схилився вперед, забрав чашку Дункана. Невдовзі всі сліди їхнього сніданку лежали сховані під каменями та землею.

Дункан подумав, що ця їжа свідчила про старанне планування. Він відвернувся, присів навпочіпки на холодній землі. Туман і далі здіймався за кущовою завісою. Безлисті гілки розтинали краєвид на дивні шматки та латки. Доки він дивився, туман почав підійматися, показуючи невиразні обриси міста по той бік долини.

Тормса присів навпочіпки поруч із ним.

— Дуже старе місто, — сказав він. — Оселя Харконненів. Дивись. — Він простяг Дункану малий моноскоп. — Ми повин­ні дістатися туди ввечері.

Дункан приклав моноскоп до лівого ока і спробував сфокусувати олійні лінзи. Прилад здався йому незнайомим. Система його керування нічим не скидалася на ті, які він вивчив у догхолівській юності чи потім, у Твердині. Відвів моноскоп від ока, оглянув його.

— Іксіанський? — спитав він.

— Ні. Це ми зробили. — Тормса простяг руку, показав дві крихітні кнопки під чорною трубою. — Повільно, швидко. Ліва розкручує, права вкручує.

Дункан знову підніс моноскоп до ока.

Хто ці ми, що зробили цю річ?

Дотик до швидкої кнопки — і краєвид наче стрибнув йому перед очі. Містом рухалися маленькі крапки. Люди! Він посилив збільшення. Люди стали малими лялечками. Прийнявши їх за масштаб, Дункан зрозумів, що місто на краю долини величезне… і розміщене далі, ніж він думав. У центрі міста стояла відокремлена прямокутна споруда, вершина якої губилася у хмарах. Гігантська.

Тепер Дункан знав, що це за місце. Довкілля змінилося, та ця центральна споруда закарбувалася йому в пам’яті.

Скільки нас згинуло в цій чорній дірі і більше не повернулося?

— Дев’ятсот п’ятдесят п’ять поверхів, — сказав Тормса, побачивши, куди був звернений погляд Дункана. — Сорок п’ять кілометрів завдовжки, тридцять кілометрів завширшки. Вся з пласталі й армованого пласкла.

— Я знаю. — Дункан опустив моноскоп і повернув його Тормсі. — Воно звалося Бароні.

— Айсай, — сказав Тормса.

— Так воно зветься тепер, — промовив Дункан. — Знаю ще кілька інших його назв.

Дункан глибоко вдихнув, щоб утамувати давню ненависть. Усі ці люди мертві. Залишилася тільки будівля. І пам’ять. Він пробігся поглядом по місті довкола величезної споруди. Розлогий лабіринт. Де-не-де порозкидувані зелені майданчики, кожен обнесений високими стінами. Теґ казав йому, що це окремі вілли з приватними парками. Знову подивившись у моноскоп, він розгледів вартових, що ходили по верху стін.

Тормса плюнув на землю перед ними.

— Харконненівська оселя.

— Вони збудували це, щоб люди почувалися малими, — промовив Дункан.

— Малими й безсилими, — кивнув Тормса.

Дункан подумав, що провідник став майже балакучим.

Вночі Дункан час від часу порушував наказ мовчати й намагався зав’язати розмову.

— Які звірі втоптали ці стежки?

Це питання здавалося логічним для людей, що трюхали, безсумнівно, звіриною стежкою, від якої навіть несло затхлим звіриним запахом.

— Не розмовляй! — гарикнув Тормса.

Пізніше Дункан запитав, чому вони не роздобули якийсь транспорт і не втекли на ньому. Навіть землехід був би кращий за цей виснажливий марш через місцевість, де один шлях тяжко було відрізнити від іншого.

Тормса зупинився в латці місячного світла і глянув на свого підопічного так, наче той раптово з’їхав з глузду.

— Слід транспорту можна простежити!

— А ніхто нас не простежить, коли ми йдемо пішки?

— Слідопити теж мусили б іти пішки. А тут їх убили б. Вони це знають.

Яке дивне місце! Яке примітивне місце.

У притулку Твердині Бене Ґессерит Дункан не усвідомлював природи довколишньої планети. Пізніше, у не-кулі, взагалі був позбавлений контакту із зовнішнім світом. Мав до­гхолівські та гхолівські спогади, але якими ж обмеженими вони виявилися! Обдумуючи це зараз, він зрозумів, що там, однак, містилися певні вказівки. Було очевидно, що контроль погоди на Гамму перебував у зародковому стані. А Теґ казав йому, що орбітальні кораблі-монітори для захисту планети були найкращими.

Усе для захисту, збіса мало для комфорту. Цим Гамму скидалася на Арракіс.

«Ракіс», — виправив він сам себе.

Теґ. Чи вижив старий башар? Він у полоні? Що значить бути полоненим за цих часів? У давні дні Харконненів це означало б жорстоке рабство. Бурзмалі й Люцілла… Він глянув на Тормса.

— Ми знайдемо Бурзмалі й Люціллу в місті?

— Якщо вони туди дістануться.

Дункан глянув на своє вбрання. Чи достатньо цього маскування? Пан тлейлаксу і його супутник. Люди, звичайно, подумають, що його супутник лицепляс. Лицепляси були небезпечними.

Мішкуваті штани зшито з тканини, якої Дункан ніколи досі не бачив. На дотик наче вовна, але він відчував, що вона штучна. Якщо плюнути на неї, слина не трималася тканини, а запах був не такий, як у вовни. Пальці розпізнали однорідність текстури, непритаманну жодному натуральному матеріалові. Довгі м’які чоботи та шапка були з тієї ж тканини. Вбрання було вільним, облягало тільки щиколотки. І пухким, але не підбитим. Мало