Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

– Думаєш, він це серйозно? – спитала в Холодного, коли двері за Айваном зачинилися.

– Не пригадую, щоб він колись шуткував. – проговорив Черепус.

Речей в мене не було, тож поклавши книгу в сумку, яку мені дала Бетсі, спустилася вниз.

Якщо чесно, я і сама не добре розуміла, чому погодилась зробити так, як хотів рудоволосий.

Викинувши з голови всі думки, вийшла з замку і застигла.

На подвір'ї, фиркаючи і час від часу показуючи величезні зуби у хижій посмішці, стояв Червоний Дракон.

Його луска виблискувала у яскравих промінцях Реарнара. Масивні лапи й тулуб вражали своїми розмірами. Та в нього один кіготь, як я вся!

Мимоволі, зробила крок назад.

– Невже відьма злякалася? – пролунав низький рик.

Знайомі жовті очі насмішкувато глянули на мене з драконової морди.

То от чому Айван сказав, що ми дістанемось додому набагато швидше!

– Ну ж бо, Даная, сідай поки я не передумав. Чи ти вирішила залишитись?

Я розгублено подивилася на Черепуса, але той лише сіпнув пухнастими вухами.

Дракон простягнув до мене крило і трохи присів.

– Мені що, по ньому на спину тобі лізти? – спитала.

Ящур фиркнув.

Я ступила на крило і поволі дісталася спини. Ближче до шиї, між двома гребінцями, побачила виїмку.

– Сідай вже давай, відьмо, і тримайся там!

Не гаючи більше часу, я всілася, а Черепус вмостився у мене на колінах.

Хоч я і знала, що буде далі, та все одно не могла стримати крика, коли одним змахом велетенських крил, ми опинилися серед червоних хмар.

– Аааааааа! – заверещала.

Дракон мерзенно захихотів і піднявся ще вище.

– Айване, ти навмисне! – закричала, та вітер не давав говорити, волосся розтріпалося і забивалося до рота.

Тож вибору не залишилось – довелось замовкнути.

Спершу я боялася дивитися вниз, пальці вчепились у гребінець з такою силою, що аж побіліли.

Та все ж, мені стало цікаво – глянула на Чорний ліс, що тягнувся вздовж Червоних гір. Замок Айвана залишився далеко позаду, потім промайнуло якесь місто. Я й сама не помітила, як майже всю дорогу із цікавістю розглядала фантастичні краєвиди Земель Червоних Туманів.

Найбільше мене вразив Вічер. Здавалося, місто перетворюється на дикий, неприборканий ліс.

Невже… Невже ніхто й справді не вижив?

Коли ж показалися знайомі верхівки червоних дерев, я мало не заплакала від радості.

Нарешті!

Дракон опустився на галявину просто біля моєї хатинки.

Трави так розрослися, що я ледве бачила маленьку дерев'яну ручку дверей. Навіть вікно завісили довгі гілки із червоним листям.

Айван простягнув крило і я злізла.

Мить – і переді мною знову стояв мужчина.

Його вогняне волосся контрастувало із жовтими очима, кремезна постать виділялася на фоні нескінченного лісу.

Я відчула, як серце закалатало у грудях.

– Що ж, дякую тобі, за… За все. – видавила з себе.

Чоловік мовчав, тож я просто повернулася до нього спиною і зробила крок вперед, та він схопив мене за руку і притягнув до себе.

Губи його буквально впилися у мій рот і він все цілував і цілував мене, аж допоки я не відчула, що от-от впаду.

Так само різко, Айван випустив мене з обіймів, і не обертаючись, пішов навпростець через ліс, до селища.

– От і добре. – проговорила я.

– Згоден. – відповів Черепус.

– Тепер, я нарешті зможу жити, як захочу і ніякий дракон мені не указ!

– Саме так.

– Від нього самі тільки проблеми! – розпалялася все більше – Нехай собі йде! Нехай котиться, і більше ніколи не повертається!

– Так, нехай. – погодився Холодний.

Я перевела на нього погляд і побачила, що наглий пес скалить довгі зуби.

– Ти що, знущаєшся з мене?

– Та що ти Даная, я повністю з тобою згоден! На якого первісного нам якийсь там Дракон?! Навіть якщо він витягнув тебе з того світу, і вже неодноразово сказав, що любить. Ну, подумаєш, таких можна кожного дня посеред лісу зустріти! – Холодний вже відверто реготав.

Я розлючено глянула на нього і покрокувала до дверей.

– От і котись до нього, раз у вас така любов, нехай він тебе годує! Коротка в тебе пам'ять виявляється! Вже забув, як він тебе в клітці тримав?! А ребро як видрав?! Оооо! А чи не ти хотів встромити ритуальний кинджал йому в серце!?

Черепус фиркнув і злетів високо у небо.

Зайшовши всередину, я притулилася спиною до дверей. На очі нагорнулися сльози. А що, як Черепус не такий вже і не правий?

Тієї ночі мені приснився сон – я знову була на могильнику і звідкись зверху спостерігала, як рудоволосий чоловік притискає моє тіло до своїх грудей і тихо шепоче:

– Живи, Даная, живи! Я так тебе кохаю!

Вранці прокинулася зла і з важким відчуттям у грудях.

Витягуючи з сумки книгу та їжу, помітила туго набитий гаманець. Відкривши його, здивовано втупилась у цілу купу монет.

Та тут вистачить на рік вперед!

Айван!

Зі злістю жбурнула гаманець у вікно.

День за днем життя знову поверталося у звичний для мене ритм, з тією лише різницею, що тепер мені можна було коли завгодно навідуватися до Ардеса.

Новини, як не дивно, розліталися швидко. Люди самі почали приходити до мене, щоб замовити якесь зілля або ж ліки, а ще, коли я йшла вулицями ніхто не плював мені услід.

Та кожної ночі мене переслідував той самий сон, поки нарешті, я не зрозуміла, що то ніякий не сон, а просто спогад. І від того, стало тільки гірше.

Я сумувала дедалі сильніше, серце тягнулося до дракона.

Я часто прокидалася посеред ночі, вся розпечена від бажання, що тугим вузлом скручувалося внизу живота.

А іноді, крізь сон, ніби відчувала ніжні дотики, такі легкі й такі приємні, що я сама тягнулася до них.

Поступово мене стало переслідувати відчуття, що хтось буває у моїй хатинці вночі.

– Хтось! – презирливо фиркнув внутрішній голос – Ніби ти не знаєш хто!