Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Балтиморів 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Балтиморів"

1 736
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Балтиморів" автора Жоель Діккер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 107 108 109 ... 112
Перейти на сторінку:
class="p1">— На мене чекає твій дядечко.

— Як він?

Вона всміхнулася.

— Добре. Каже, завжди знав, що ти напишеш книгу про нього.

Вона знову всміхнулася, помахала мені рукою й зникла в темряві.

49

Мій роман вийшов 2006 року, й успіх його, що перевершував усі очікування, повернув мені моїх двоюрідних братів. Вони були скрізь: у книгарнях, у руках читачів, в автобусах, у метро, в літаках. Вони невідступно супроводжували мене в турне по всій країні, коли я рекламував книжку після її виходу.

З Александрою я більше не мав контактів. Але бачив її незліченну кількість разів, хоч вона й не знала того. Її кар’єра стрімко злетіла вгору. Упродовж 2005 року рейтинги її першого диску знай росли, аж у грудні сягнули продажу в півтора мільйона примірників, і її головний хіт піднявся на чільне місце в усіх американських чартах. Вона відразу ж уславилася. Вихід моєї книжки збігся з появою її другого альбому. Для неї то був цілковитий тріумф. І слухачі, й критики були в захваті.

Я ніколи не переставав кохати її. Ніколи не переставав нею захоплюватися. Регулярно бував на її концертах, щоб поглянути на неї. Сидячи в темній залі, непомітний поміж тисячами слухачів, я ворушив вустами разом із нею, повторюючи слова пісень, які знав напам’ять, здебільшого написаних у нашому маленькому помешканні в Нешвіллі. Часом я думав собі, чи вона й досі там живе. Звісно ж, ні. Вона, мабуть, перебралася до заможного передмістя, туди, де ми з нею разом захоплювалися будинками, думаючи, що колись ми там будемо мешкати.

Чи почував я докори сумління? Авжеж. Вони жити мені не давали. Бачив її на сцені й заплющував очі, щоб чути тільки її голос, і подумки прокручував роки назад. Ми були в університетському містечку Медісона, і вона тягла мене за руку. Я питав її:

— Ти певна, що ніхто не побачить нас?

— Таж ні! Ходімо, ходімо хутчій!

— А Вуді з Гіллелем?

— Вони в Нью-Йорку, у мого батька. Не переймайся.

Вона відчинила двері своєї кімнати й запровадила мене досередини. Плакат висів на стіні, як ото і в Монклері було. Нехай святиться той Тупак, наш постійний звідник. Я штовхав її на ліжко, і вона сміялася. Ми притулялися одне до одного, і вона шепотіла, взявши моє лице в долоні:

— Я кохаю тебе, Маркусику Ґольдмане.

— Я кохаю тебе, Александро Невіль.

Того ж таки 2006 року дядечко Сол перебрався в Коконат Ґров у будинок, що він придбав після продажу Буенавісти, і я почав регулярно навідуватися до Маямі.

На гроші від продажу будинку в Гемптонсі, які він вклав у дуже прибуткові папери, дядечко Сол жив непогано. Щоб мати бодай якесь діло, ходив у читацькі клуби, брав участь у конференціях у найближчій книгарні й доглядав за манговими та авокадовими деревами.

Але тривало це недовго. Як і в багатьох інших людей, його фінансова забезпеченість урвалася у жовтні 2008 року, коли світову економіку струсонула так звана іпотечна криза. Ринки впали. Інвестиційні банки та спекулятивні компанії зазнавали краху, втрачаючи гроші своїх клієнтів. Наступного дня багатії вже не мали нічого. Так сталося і з дядечком Солом. Ще першого жовтня 2008 року портфель його акцій коштував шість мільйонів доларів, що за них він продав свій дім у Гемптонсі. Наприкінці того самого місяця вони варті були не більше, ніж шістдесят тисяч.

Про це я дізнався, приїхавши до нього на початку листопада, напередодні Дня подяки, якого ні він, ні я більше не святкували. Я застав його у відчаї. Він більше нічого не мав. Продав своє авто і тепер їздив старенькою «хондою-сівік», що вже доживала останні дні. Хотів було продати свій дім у Коконат Ґрові, та він уже нічого був не вартий.

— Я заплатив за нього сімсот тисяч доларів, — сказав він агентові з нерухомості, що прийшов його оцінювати.

— Місяць тому ви й дорожче його продали б, — відказав той. — Але не зараз. Нерухомість геть упала в ціні.

Я запропонував дядечкові допомогу. Знав, що йому пропонували допомогти і бабуся, й мої батьки. Та він не збирався ні сидіти без діла, ні дозволити, щоб його зламало життя. І тоді я збагнув, чим так у ньому захоплювався: не його фінансовим успіхом, не його досягненнями в кар’єрі, а тим, що він був боєць хоч куди. Йому треба було заробляти на шмат хліба, тож він почав шукати бодай якусь роботу. Врешті йому пощастило знайти місце кельнера в ресторані у Саут-Біч. Праця та була непроста і для нього фізично важка, та він ладен був усе перебороти. Все, крім тих принижень, яких зазнавав від господаря, що весь час кричав: «Ти занадто повільний, Соле!», «Хутчій, клієнти чекають!» Одного разу він так поспішав, що розбив тарілку, і її вартість вирахували з його платні. Якось увечері він дійшов до краю, плюнув на все, жбурнув фартух на долівку і пішов з ресторану. Бродив пішохідними вулицями Лінкольн-роуд-молу, а потім сів на лаві й заплакав. Ніхто не звернув на нього уваги, крім височенного афроамериканця, що, наспівуючи, гуляв неподалік, його зворушив смуток дядечка Сола. «Мене звати Сикоморус, — сказав він. — А у вас, бачу, щось негаразд…» Сикоморус уже працював у «Гоул Фудс» в Корал-Гейблс. Він поговорив із Фейт про дядечка Сола, і вона знайшла йому місце біля кас.

50

У затишному Бока-Ратоні моя книжка з кожним тижнем рухалася вперед.

Навіщо зараз, улітку 2012 року, покликав я Балтиморів у мою пам’ять: задля того, щоб пережити минуле чи щоб поговорити про Александру? Лео уважно спостерігав за моєю працею. Я потроху давав йому читати текст. На початку серпня він запитав:

— Навіщо ця книга, Маркусе? Хіба ваша перша книжка не про ваших братів?

— Ця інша, — відказав я. — Це книга про Балтиморів.

— Може, й інша, та, як по правді, для вас нічого не змінилося, — сказав Лео.

— Що ви маєте на увазі?

— Александру.

— Ох, облиште, заради бога! Вам до цього нема ніякого діла!

— Хочете почути мою думку?

— Ні.

— А я все ж таки викладу її вам. Якби Балтимори ще жили на цьому світі, Маркусе, то сказали б вам, що пора вже бути щасливому. Що ще не пізно для цього. Знайдіть її, попросіть у неї вибачення. Почніть наново ваше життя разом. Не можна ж усеньке життя чекати! Не можна ж усеньке життя ходити на її концерти і думати про те, як ви могли б жити разом! Зателефонуйте їй. Поговоріть

1 ... 107 108 109 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Балтиморів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Балтиморів"