Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Не відаючи про мої думки, він нахиляє обличчя так, щоб на нього крізь вікно потрапляло ранішнє світло.

— Ну, от і все, — каже він, відкидаючи маску на ліжко Ґолда. Звільнений від порцеляни, його голос звучить трохи інакше.

— Мені здається, вам не можна було цього робити, — киваю на маску.

— Список моїх порушень стає дедалі довшим, — відповідає він, сідаючи на сходинку ґанку, вмощуючись так, щоб усе тіло було залите сонячним світлом.

— Я приходжу сюди кожного ранку, перш ніж взятися до роботи, — каже він, глибоко вдихнувши. — Я люблю цю пору дня. Вона триває сімнадцять хвилин, а потім збираються хмари, двоє лакеїв продовжують вчорашню сварку, зрештою це закінчується бійкою біля конюшні, — палець за пальцем, він знімає свої рукавички. — Шкода, що це ваша перша можливість насолодитися цим, пане Бішоп.

— Ейден, — кажу я і простягаю йому руку.

— Олівер, — каже він і тисне її.

— Олівер, — задумливо повторюю я. — Ніколи не думав про вас як про особу, що має ім'я.

— Можливо, мені слід представитися Дональдові Девісу, коли я зустрінуся з ним на дорозі, — кажу він зі слабкою усмішкою. — Він буде дуже сердитий. Можливо, це його заспокоїть.

— Ви все одно підете туди? Навіщо? Ви вже отримали відповідь.

— До того, як ви підете, моїм обов'язком є доглядати за тими, хто йде за вами слідом, давати їм такий самий шанс, який отримали ви.

— Але тепер ви знаєте, хто вбив Івлін Гардкасл, — кажу я. — Хіба це все не змінює?

— Ви думаєте, що моя робота стане складнішою, якщо я знатиму більше, ніж вони? — він хитає головою. — Я завжди знав більше, ніж вони. Я знав більше, ніж ви. Знання ніколи не було для мене проблемою. Непоінформованість — ось моя головна біда.

Його обличчя знов стає суворим, з голосу зникає легковажність.

— Ось чому я зняв маску, Ейдене. Мені треба, щоб ви побачили моє обличчя та почули мій голос, і знали, що я кажу абсолютну правду. Ми більше не можемо сумніватися один в одному.

— Я розумію, — кажу я.

Це все, на що я здатний. Я чекаю на удар долі.

— Ім'я Аннабель Кокер — жінки, яку ви знаєте як Анну — є прокляттям на всіх мовах, якою його вимовляють, — каже він, пришпиливши мене поглядом до місця. — Вона була ватажком групи, що сіяла руйнації та смерть по половині країн світу, і робила б це й досі, якби трохи більш як тридцять років тому її не спіймали. Ось кого ви намагаєтеся звільнити.

Я маю бути здивованим. Я маю бути шокованим або розлюченим. Я маю заперечувати, але не відчуваю в собі нічого з цього. Це не звучить як одкровення, це радше озвучення фактів, з якими я давно вже був знайомий. Анна сильна та безстрашна, навіть жорстока, коли бачить у цьому потребу. Я бачив її обличчя у сторожці, коли вона підійшла до Денса з рушницею, не знаючи, що то я. Вона натиснула б гачок без жалю. Вона вбила Деніела, коли я не зміг, і побіжно запропонувала вбити Івлін власноруч, щоб знати відповідь на питання Чумного Лікаря. Вона сказала, що пожартувала, але я навіть зараз не певний в цьому.

Але ж Анна вбивала тих людей, щоб захистити мене, цим вона вигравала мені час, щоб я міг розв'язати злочин. Вона сильна, добра й залишалася вірною навіть тоді, коли моє бажання врятувати Івлін загрожувало зашкодити розслідуванню її вбивства.

З усіх людей в цьому будинку вона єдина, хто ніколи не приховував, ким вона є насправді.

— Вона більше не та, ким була, — кажу я. — Ви сказали, що Блекгіт створений перевиховувати людей, для зламу їхніх особистостей і перевірки нових. Що ж, упродовж цього тижня я бачив Анну зблизька. Вона допомогла мені, кілька разів врятувала моє життя. Вона мій друг.

— Вона вбила вашу сестру, — прямо каже він.

Мій світ стає порожнім.

— Вона катувала її, принижувала її, зробила так, що це бачив весь світ, — продовжує він. — Ось ким є Анна, а такі люди не змінюються, Ейдене.

Я падаю на коліна й хапаюся за голову, бо спогади вириваються на волю.

Мою сестру звали Джулієт. Вона мала брунатне волосся та яскраву усмішку. Їй доручили спіймати Аннабель Кокер, і я так пишався нею.

Кожний спогад — наче осколок, що пробиває мій мозок.

Джулієт була завзята та розумна, вона вважала, що правосуддя треба захищати, а не просто розраховувати на нього. Вона вміла мене розвеселити. Вона вважала, що це варто робити.

По моїх щоках течуть сльози.

Люди Аннабель Кокер прийшли вночі й забрали Джулієт з її дому. Її чоловіка вони вбили одним пострілом у голову. Йому пощастило. Джулієт не отримувала свою кулю впродовж семи днів. Вони катували її й дозволяли всім дивитися на це.

Вони звали це відплатою за те, що їх переслідують.

Вони сказали, що ми мали очікувати на це.

Я не знаю більше нічого ні про себе, ні про решту родини. Я тримався не за свої щасливі спогади, а лише за ті, що могли мені допомогти, лише за горе та ненависть.

Убивство Джулієт — ось що привело мене в Блекгіт. Щотижневі телефонні розмови, що припинилися. Історії, якими ми перестали ділитися. Місце, де мала бути вона, і де її більше ніколи не буде. А ще те, як зрештою спіймали Аннабель.

Без крові. Без болю.

Без жодного нещасливого випадку.

І її відправили в Блекгіт, де вбивця моєї сестри усе своє життя розгадуватиме смерть убитої сестри. Вони назвали це правосуддям. Вони плескали одне одного по спині, нахвалюючи свою вигадливість, вважали, що я теж буду задоволений. Вважали, що цього достатньо.

Вони помилялися.

Несправедливість мучила мене вночі, переслідувала вдень. Вона виснажувала мене, доки ця жінка не стала єдиним, про що я міг думати.

Я пішов за нею крізь браму пекла. Я переслідував і катував Аннабель Кокер, доки не забув, чому я це роблю. Доки не забув Джулієт. Доки Аннабель не стала Анною, і я не став бачити в ній лише нажахану дівчину, віддану на поталу монстрам.

Я став тим, що ненавидів, а Аннабель зробив тим, що любив.