Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Нарешті одягнув сина. Малий для порядку посперечався, вимагаючи продовження гри з вимикачем, потім спробував скинути чоботи. Далі Мар’яна відірвалася від операції з втиснення до валіз невтисненого й ретельно перевірила, чи добре Ваня вдів сина. 

І знав же ж, що подібна перевірка обов’язково настане, вона завжди спитає, а потім саме перевірить! Й намагався все зробити як слід, а все одно нижній светр не заправив у колготи, за що Мар’яна відчитала йому лекцію, в якій ішлося про п’яниць, які ні на що не здатні. 

— Та не п’ю я, — викинув Ваня машинально, не подумавши. 

— Я бачу, — відбила цю дурницю дружина й підштовхнула сина до дверей. — Все, шуруйте. 

Шкода, що в «холостячних» луках не було теплого одягу. Як би він зараз став у пригоді! Ваня ще раз підняв куртку з підлоги, принюхався, відбив спроби сил добра оновити шар шлаку на тій куртці й згорнув непотріб у кульок — вночі замочить, випере. Йти на вулицю в цьому не можна. 

Лишався єдиний варіант — у надрах ніші надибав потертий чохол і витягнув звідти білий піджак, який лишився після «Таланту» — в ньому він й отримував нагороду, а потім «забув віддати». Є чорний, холостячний, але він тонкий, на літо, а цей хоч утеплений. Піджак ще на «Таланті» здавався «чєртячим», а вже тепер, коли його володар прокачав скіли стилю… Годі й казати. Гірше нема куди, слід сприйняти це як покарання. І не скажеш, що несправедливе. 

Ваня не знав, яка сьогодні температура надворі, він не розумів, котра зараз година — просто майже темно за вікнами й усе. «Ніхто не побачить фраєра в чорних псєвдошкіряних штанях і в білому піджаку на Червоному Хуторі двадцятого грудня», — подумав з надією, а хворий мозок зачепився за дані й нагадав про те, що він знову забув. 

«Кончена я істота, кон-чє-на», — поставив печатку на собі Гуллівер, вивів сина за двері, дав дружині їх замкнути зсередини, потім присів, поцілував малого у балаклаву й сказав: «З днем народження, єдине моє сонечко». Якщо люди, забувши про день народження дитини, від цього не помирають, то від чого вони тоді помирають взагалі? 

* 

Плафон висів униз — на даху нікого з наших немає. Нагорі було чисто, хтось позамітав, прибрав уламки поперечин. Ба більше, драбину знову склали й перемотали білим скотчем — на швидке око й не побачиш. Ваня смикнув за ту поперечину, яка зламалася вчора, — вона легко подалася. Отже, той, хто зараз поліз би на дах, знову впав би. Важливе «але»: зламаних поперечин було дві, й той хтось, скоріш за все, відчув би злам руками. А двометрова людина одразу взялася руками за верхні, цілі поперечини і впала, спершись ногою на фальшак. 

Цікаво. Як цікаво. Стьопа так само смикнув нижню драбинку — вона теж була ціла та міцна. Загалом жодних слідів учорашніх пригод не знайти. Якби не свіжий білий скотч, можна було б взагалі вирішити, що вчора йому все це примарилося або Гуллівер сплутав будинок і намагався залізти до сусіднього. Але ж скотч… 

Ваня спробував долучити до справи детектива Арчі Гудвіна, але той не міг пробитися крізь щільне похмілля. Ну, і за що ж чіплятися в розслідуванні? Хіба що… за двері! Вони гупали? Гупали. З таким придзвоном, ніби в заглушений поролоном бас-барабан якимось дивом запхали бубен. Їх було добре чути, й майже одразу після того, як жінка… Жінка, точно! Пішла… Значить, треба було перевірити найближчі двері до виходу на дах. І шерше ля фам. 

Ваня узяв Стьопу за руку, малий перелякано роздивлявся навколо — він чекав на прогулянку, а не на оглядову екскурсію дев’ятим поверхом, тому починав нити. «А ходімо подивимося, де тут люди з цирку живуть?» — випалив Ваня першу замануху, яку народив ледь живий мозок, і це спрацювало. 

Вони обійшли квартири поруч, і тільки у дев’яносто шостій старі двері понизу оббиті металом. Ваня тихенько потягнув їх на себе — й залізо озвалося неприємним відзвуком. Отже, дев’яносто шоста. А хто тут у нас? Зараз дізнаємося. Ваня рішуче подзвонив, десь хвилину тримав палець на кнопці, але ніхто не вийшов. Притулив вухо, послухав — тихо. Ще постукав — та сама історія. Але телефон слід було шукати тут. Хоч щось. 

* 

Вже було зовсім темно, календар дійшов до найкоротших днів року — подякуємо йому за це! У світлі єдиного ліхтаря було видно, як Радіо-Юра і Пєтюнчик прикрашають сніговика, встромляючи йому пачку від цигарок замість рота, ніби в того відпала щелепа. А за ніс правила порожня чекушка, бо на Червоному Хуторі ціла морквина — це вже половина супу, гожими ніштяками тут не розкидаються. 

Треба було віддати сусідам належне, бо ідея працювала на всі сто — було б смішно, якби не так моторошно. Ваня побачив цю композицію і потягнув малого до сніговика. Син погодився, бо цікаво ж, сніг на доріжках вже геть розтанув, а під деревами ще трохи було, от діти й встигли скачати три великі кулі, які тепер прикрашали дворові алкаші. 

— Юра, — гукнув Ваня і відпустив малого до скульптури. — А хто у нас в дев’яносто шостій квартирі живе, знаєш? 

Радіо-Юра перелякано озирнувся, та коли побачив, що це Ваня, почав усміхатися. Довелося повторити запит, й оповісник задумався, а Стьопа в цей час підскочив до сніговика, вихопив «мєрзавчік» і кинув ним у Пєтюнчика. Промахнувся. Та Пєтюнчик зрадів навіть такій увазі, й вони зі Стьопою наввипередки кинулися шукати пляшку в залишках брудного мокрого снігу. 

Колишній Гуллівер обрав на галявині сухіше місце, аби кросівки остаточно не розповзлися, й повторив утретє: 

— Ти ж усіх знаєш? Це на дев’ятому, біля виходу на дах. 

Радіо-Юра думав, м’яв брудною рукою нижню губу, удаючи клієнта дитячого садка. 

— Ето… ето… 

— Ну, руді такі двері, кожзам, навпроти драбини. 

— Драбини? 

— Ну, лєстніци. 

— А, — зосереджене обличчя головного спеціаліста по новинах двора засяяло. — Так то ж Валентина! Точно! Валентина! 

Ну чому Гудвін одразу не здогадався, це ж вона постійно лаялася та погрожувала пацанам на даху! Це, мабуть, вона й стуканула мусорам, коли ті почали перевіряти точку! А тепер, виходить, підпиляла поперечини. На-рко-ма-ни! Ну як можна бути таким тупим — звичайно, Валентина, телефон у неї! 

— Ти її бачив