Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

Однак, повернемось до січня 1831 р., коли Енгельгардт уже при Храповицькому залишався у Вільні, готуючись (чи не готуючись) до свого від’їзду до Петербурга.

Не зовсім ясно, яке було службове становище Енгельгардта після від’їзду РимськогоКорсакова. Прямих офіційних документів про це знайти нам не вдалося. Деякі припущення можна зробити лише на підставі того, як у цей проміжок часу складалися справи у колег Шевченкового пана, що раніше також перебували на службі при особі тепер уже колишнього військового губернатора.

…можна припускати, що в січні 1831 р. Енгельгардт… залишався серед близького оточення нового губернатора, який придивлявся до «старих кадрів». Однак Храповицький зробив свій вибір… не на Енгельгардті…

Повстання, яке тривало з листопада 1830 р. по жовтень 1831 р. у Королівстві Польському, а також у Литві, Західній Білорусії та на Правобережній Україні, істотно вплинуло на життєві шляхи багатьох людей, зокрема й Шевченка: увільнення з посади литовського військового губернатора Римського-Корсакова та переїзд його до Петербурга, переїзд слідом за ним туди ж і його ад’ютанта Енгельгардта, а відтак – і майбутнього поета.

З примхи долі український геній стояв четвертим у соціально низхідному ряду: Микола І – Римський-Корсаков – Енгельгардт – Шевченко.

Мине час, і відлуння цих подій відізветься у творчому доробку Шевченка, та це буде нескоро, аж на засланні. А поки що майбутнього поета і художника чекав переїзд до Петербурга»346.

Подальші зусилля здійснити заповітні мрії й присвятити себе живопису Тарас Григорович Шевченко здійснював уже в Петербурзі, куди він дістався в кріпацькому обозі Енгельгардта.

На шляху до своєї виплеканої з дитинства мети – стати майстром живопису – Шевченкові довелося виявити непересічну волю, здолати чимало, здавалося, непереборних перешкод. В. П. Маслов розповідає: «Разочарованный в лакейских способностях Шевченка и заметив в нём очевидный талант и призвание к живописи, Энгельгардт уступил его просьбам и отдал его в учение к живописцу вывесок Ширяеву по контракту на 4 года.

Хотя и здесь хозяйская работа состояла в раскрашивании вывесок и окраске заборов, но в столице для Тараса открылось широкое поле к изучению любимого искусства347. Несмотря на усталость от заказных трудов, он уходил ночью в Летний сад и просиживал там до утра, срисовывая статуи или мечтая под впечатлением светлой, как день, северной ночи, напоминавшей ему родную серебристую ночь на Днепре. Тишина и уединение сада и сияние ночи раздражали юное воображение и вызывали воспоминания горькие и вместе сладкие о прожитом времени, о невзгодах детства, о счастии первой любви. По праздникам Тарас посещал залы музеев и тут наслаждался оригиналами великих мастеров и сокровищами искусства, мечтая, быть может, достичь такого же совершенства»348.

У будні – особливо спочатку – Тарасу у Ширяєва було непереливки. Земляк Шевченка – недавній кріпак, художник-портретист Іван Кіндратович Зайцев згадував: «Я нередко бывал у Ширяева, и мы беседовали по вечерам, иногда я у него читал и декламировал произведения Пушкина и Жуковского. В это время в соседней комнате, у растворённых дверей, постоянно стояли два мальчика, лет 16 – 17, ученики хозяина, которые были у него на побегушках, тёрли краски и рисовали немного, пока учитель не доставил им возможность посещать академические классы. Всё, что я читал, мальчики слушали очень внимательно. Почему же, спросят меня добрые люди, я распространяюсь с такими подробностями о каких-то мальчиках. Потому, отвечу я, что один из них сделался впоследствии любимым малороссийским поэтом – то был Тарас Шевченко…»349

Перебування Шевченка в «артілі Ширяєва» розширило коло його знайомих художників. Тут він діяльно спілкувався зі своїми земляками – недавніми кріпаками братами Ткаченками – Георгієм350, Денисом351 та Федором352, це сприяло його входженню до грона столичних професіональних митців.

Вільно – важливий етап у становленні художника й поета Тараса Григоровича Шевченка

Кріпак Тарас Шевченко змалку тягнувся до світла знань. Мабуть, вперше йому вдалося практично познайомитися з книгами у Вільні. Випадкове знайомство з ними рідко траплялося у Вільшаній; але помітно змінилося в Литві, де Шевченко дізнався, що існують такі необхідні заклади поширення друкованої літератури, як книжкові крамниці.

Прощання з доброю заступницею Софією Григорівною

Та наставав час від’їзду. У ящики вкладали кришталь, срібло, китайські порцелянові сервізи, картини, книжки, величезний гардероб Софії Григорівни…

– Якщо хочеш, можеш взяти собі на пам’ять яку-небудь книжку, – сказала вона Тарасові. – Що б ти хотів?

– Вірші, якщо можна.

– Я тобі дам Пушкіна.

Тарас зрадів.

– Дякую вам, пані Софіє Григорівно! Мені так подобається, як він пише!..

– Може, ти й сам пишеш? Зробився віршотворцем?.. У твоєму віці багато юнаків закохуються і пишуть мадригали дамам свого серця.

– Ну що ви, пані Софіє Григорівно! Який з мене віршотворець…

…Нарешті, все було готове до від’їзду. У дворі стояли навантажені ящиками та валізами підводи, у стайні, де шмагали Тараса, відпочивали перед важкою дорогою куплені коні. Челядь зв’язувала в клунки свій убогий скарб.

Тарас також був готовий до відправки. Речей у нього майже не було. Він склав у папку лубочні картинки і свої малюнки, над якими працював у пана Рустема – копії з античних статуй, пейзажі, що відкривалися з вікон майстерні, малюнки батька, портрет Софії Григорівни… Він так і не зваживсь подарувати його.

– Не журися, Тарасе, подаруєш у Петербурзі, так буде навіть цікавіше, – сказав Рустем. – Ти їдеш разом із Софією Григорівною?

– Не знаю, пане професоре. Кажуть, що всю челядь під конвоєм у Петербург поженуть. Пішки.

Рустем похитав головою.

– Я поговорю з Павлом Васильовичем, – сказав він.

З розмовою, однак, нічого не вийшло. Енгельгардт Рустему відмовив. Не допомогло і втручання Софії Григорівни.

– Цього разу, Софі, ми обійдемось в дорозі без козачка, – відповів Енгельгардт.

– А як же престиж, Полю? – вона глузливо подивилась на чоловіка.

– Зараз не до престижу, Софі. І, крім того, я не бажаю всю дорогу бачити це гадюченя… Ще, бува, втече до інсургентів.

– Та хіба ж від тебе втечеш! – Софія Григорівна зітхнула. Вона могла б наполягти на своєму, але цього разу не захотіла засмучувати чоловіка. Їх справді чекала дорога довга, важка і небезпечна – через ліси.

Тараса – в супроводі солдат – ведуть до столиці пішки разом із челяддю

– Уся челядь, у тому числі і твій улюблений Тарас, буде відправлена етапом. Стосовно конвою я вже домовився з полковником Юкевичем. Він обіцяв виділити надійних солдатів.

– Я не зовсім тебе розумію, Полю… Адже раніше ти ніколи не вимагав солдатів для твоїх кріпаків.

– Ти забуваєш про те, що робиться