Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

Він вилазить на вільне місце, де не б’ють ногами повержені коні, не тіпаються в переляку поранені боягузи. Він вимахує своєю шаблею, він скликає до себе тих, хто не втратив голови, — і ось уже збирається довкола Кантеміра якась сотня воїнів, які не хочуть показувати супротивнику хвостів своїх коней, і ось уже ця сотня, оговтавшись, б’є збоку по козаках і перебиває велетенське ратище, що пронизало Кантемірову орду. І в торжествуючий крик «Слава!» тепер вплітається давнє, ще Чінгізханове: «Урагх!» — люте й непокірне, затяте й смертолюбне «Урагх!».

Озирнувся Кантемір — і бачить: уже не сотня, вже тисяча його вояків ощетинилася шаблюками на козаків, і бій уже йде на рівних, уже летять не тільки татарські, уже й запорізькі буйні голови з оселедцями котяться в траву!..

— Вперед! — гукає Кантемір і чує з вигуків «Урагх! Алла!», що за ним уже стільки вояків, скільки за Дорошенком козаків! Нехай решта тікає, нехай решта розбігається, перелякано каляючи землю кизяком кінським та людським, поливаючи її червоною кров’ю й білою солоною піною з кінських ротів і крупів, — нехай! Зараз Кантемір розрубав військо Дорошенка на дві частини, він б’ється з ним на рівних, — і нехай Аллах пошле його руці силу, а його воїнам — удачу!

Уже півдня кипить битва на широкому полі, і знає Дорошенко, що треба її чимпошвидше закінчувати, що тільки блискавичність — запорука його перемоги! Треба кінчати, бо ті Кантемірові воїни, які розбіглися після першого приголомшливого удару, зараз можуть уже і оговтатися, ті мурзи, які повтікали за обрій, уже, певно, отямилися і перегруповуються! І тепер держись, Дорошенку! Можуть-бо ті мурзи зайти тобі в спину, і буде Кантемір, п’ючи із твого черепа, хвалитися, що так було й замислено: він, мовляв, Кантемір, зв’язав основні сили Дорошенка, а ті, що розбіглися, вдарили по ньому в спину!

Кінь Дорошенків Сніжко — біло-червоний: і круп, і грива, й холка, й ноги в крові! Вже й не пам’ятає, скільки ворогів збив він на землю, вже в голові дзвенить від напруги й перенапруги. Поряд із ним б’ються Закривидорога й Яремко, неподалік — Ляскало й Цабекало! Ех, немає Дерикота з його сотнею — він би показав зараз Кантемірові! А де полк Мізерниці? Ага, його відрізано від Дорошенка! Але видно, що б’ються хлопці — орли!..

Кантемір не звик битися в лавах своїх вояків. Він, як справжній полководець, звик командувати збоку, позаду. Так само треба б і Дорошенкові діяти — не раз про це казав йому Андрій Закривидорога, не раз докоряв йому й старий Олефір Голуб, колишній гетьман, який зараз теж на рівні з простими воїнами б’ється проти турецьких попихачів Кантеміра… Але що поробиш, коли зараз доля змушує і Кантеміра, і Дорошенка битися на рівні рядових вояків?.. Де знайти зараз Кантемірові таке місце, щоб він стояв і дивився, а інші щоб билися?!

— Вперед! — гукає Кантемір, і бачать його вояки, що рветься несамовитий мурза до того місця, де мають бунчук та інші клейноди Дорошенка. Ось він та кілька його батирів уже пробилися до Дорошенка. Хто з полководців не упаде — тому й належатиме перемога!

Батирі б’ються з Закривидорогою та Яремком, з Ляскалом та Цабекалом, з Олефіром Голубом, з Тягнибородою та Гостинським. Кантемір схрещує шаблі з Дорошенком.

Кантемір — лівша так само, як і Дорошенко. З Кантеміром дуже важко битися на шаблях — надто незвичний він для противника. Доки той роздумує, як би взяти шайтана-мурзу, що б’ється не тією рукою, як Кантемір уже лівицею зчесує йому голову!.. А тут — найшла коса на камінь! Дзвенять шаблюки, летять іскри, іржать коні, кусаючись. Міцна шабля в Кантеміра — дамаська. Така ж шабля і в Дорошенка — теж дамаська, тільки переяславського кування. І коли рубонув щосили по Кантеміровій домасі Дорошенко, то прорубав її до половини, до середини вищербив її крицю! Та все ж і щербатою шаблюкою несамовито б’ється татарський доводця, бо думає, що й Дорошенкова домаха вищербилася!.. Та от якось зиркнув — і побачив шаблю ворога: ціла-цілісінька, ще й весела, як шайтан у пеклі! Штриконув він тоді шаблюкою щербатою своєю Дорошенка у груди, мов якийсь фаранг шпагою другого фаранга, — та тільки ж забув Кантемір, що на гетьманові — кольчуга з нагрудником! Брязнула шабля, пішла вбік, щербиною за кольчугу зачепилася, і відмахнув би к бісу ліву руку Кантемірові Дорошенко, якби на татарському мурзі не було кольчуги, нагрудника й наплічників, та ще й шолома з сіткою! Але прорубав наплічник Дорошенко, заіржав кінь Кантемірів, відскочив назад, збивши одразу трьох батирів і чотирьох палванів.[42] Цим і врятував обеззброєного мурзу, бо ж пощерблена шаблюка повисла на кольчузі Дорошенковій. Тим часом Кантемірові хтось із батирів дав нову домаху в руку — і кинувся мурза, хоч і боліла лівиця його в плечі, на Дорошенка. І — даремно! Бо розрубав своєю переяславською домахою гетьман кольчугу на грудях Кантемірових, а за другим ударом відбив убік нагрудник — кольчуга з одного боку вже не тримала, — і встромив свою гостру й холодну, мов смерть, шаблюку ворогові в груди.

Ахнув Кантемір кров’ю з рота, і поточився, і похилився, і став падати на круп своєму коневі… А палвани й батирі, щосили відбиваючись від козаків, винесли свого доводцю з-під Дорошенкової шаблі і поволі, а потім і швидше, але не втрачаючи гідності, почали відступати. Захопився був Олефір Голуб переслідуванням пораненого Кантеміра, — та попав необачною головою під шаблюку одного з батирів. Злетіла голова і в батиря, і в двох палванів — це Закривидорога якраз наскочив, тричі махнув, — та немає вже з товариством Олефіра Голуба, полетіла душа козацька в рай чи в пекло — хто його знає?! А жаль козака, жаль недавнього кошового, за гетьманування якого Недайборщ із товариством, Петрунін з донцями та Олександр Чорногорський з повною душею мрій робили славний похід через Трапезонт, Синоп і Кафу аж на Стамбул!..

Відступало Кантемірове військо — спочатку повільно, а потім уже бігом, навскоки, та козаки наздоганяли вершників, що втікали на перевтомлених, охлялих конях, — і рубали, рубали, і летіли голови в зелену траву, між червоні маки!..

Розділ другий,

що поранить душі тих, що вірять у нелицемірність Шагіна-Герая та його брата

«Ах, як це добре, — подумав Шагін-Герай, — що вдалося нам узяти в свої руки цього Кантемірового сина! Тепер не Кантемір, а ми диктуватимемо супротивникові, що робити, а чого не робити… Ну, першим ділом