Читати книгу - "Дім для Пенсі, Анна Лерой"

Пенсі проходить крізь натовп ніби тінню, просочується. Почуття напрямку коригує її шлях, тож оточення, яке захищає поміст, навіть не розуміє, як саме вона опинилася всередині. Ковдри вкривають виставлені тіла, а вогнестріл у її руці змушує відійти помічників Тоннора вбік. Кілька пострілів біля ніг противника — і Пенсі привертає до себе увагу. Але її не турбує натовп внизу, важливо інше:

— Аларе Тонноре, ти міг забрати з того крижаного міста всі тіла, — голосно каже вона. — Шістнадцять людей не вижили в тій експедиції до Крижаного краю, дванадцять тіл ти міг повернути скорботним родичам і тим самим вгамувати їхнє горе. Але зробив усе навпаки. Ти вирішив розграбувати могили.

— Могили? Хіба ти бачиш тут щось, крім мертвої здобичі, мертвих дивностей? — Тоннор проходить уперед і стає навпроти її виставленої руки з вогнестрілом. — Ти хочеш, щоб наш світ заполонили ці істоти? Я називаю те, що виглядає як чудовисько, чудовиськом. А ти? У тебе, мабуть, погано з очима. Чи ти забула, як полювати, Пенсі Гостра?

— Я бачу амбітного мисливця, що хоче отримати звання, владу. Хочеш стати Щасливцем, так стань ним. Але не за рахунок чужої смерті, — смикає головою Пенсі в бік усе ще живого руїнника. — І чужих мук.

— І це каже та людина, яка на чужих смертях і муках собі будинок у два поверхи купила? Не життя, а мрія. Якою була твоя частка в експедиції? — посміхається Тоннор. — Чим менше повернулося людей, тим більше грошей тобі дісталося, так чи ні?

— Якщо вже так потрібні кошти, то міг би й попросити контракт у союза, — кричить йому у відповідь Пенсі, — а не брехати в тавернах про сирих і вбогих мисливців, яких обкрадає союз, не розповідати казки про злісних руїнників, а тим паче не знущатися над цими нещасними! Це не по-людськи!

— А-а, то ти хочеш сказати, що це теж людина? Не думав, що ти настільки сліпа, — граючи, здивовано розводить руками Тоннор. — Ти не пам'ятаєш, що таке дивність, пані Гостра? Бо дивність — це все, що виходить за межі нашого розуміння. Усе, що не є людським. Усе, що живе в Чорному лісі...

— Ти плутаєш тварин і тих, хто має розум, — Пенсі гарячкує. — Вони такі самі, як ми...

— Ох, он воно що... — хмикає Тоннор і повертається до натовпу внизу, хоча, як і раніше, звертається до Пенсі. — Ти, певно, хочеш поставити це чудовисько поруч із собою? А може, ти готова такому чудовиську дитину народити?

— Що? — поворот у розмові вибиває Пенсі з колії, вона губиться: — До чого тут це? Твоє-то яке діло до мого особистого життя?

— А таке, що ніхто не вагітніє в Чорних лісах. Ніхто, крім Пенсі Гострої. Віддалася чудовиську і пишаєшся цим?

— Переказуєш брудні плітки і пишаєшся цим? — голосно передражнює його Пенсі, але в грудях усе завмирає, ніби ледяніє.

— Тоді де батько твоєї дитини? Дивності з'їли? — Тоннор підходить близько, вогнестріл впирається йому в груди. Але він знає, що вона не вистрілить. А Пенсі розуміє, що він має рацію у своїх здогадках.

Звісно, більшість мисливців лише сміються зі слів Тоннора. Але вона відчуває і зовсім інші погляди: оцінюючі, підозрілі та презирливі. Вони не впевнені в тому, що від руїнника можна народити, знають, що в Чорних лісах не вагітнюють, але все одно сумніваються, вони бояться і заздалегідь ненавидять. «Виправдовуватися — не вихід», — розуміє Пенсі. Щойно вона почне говорити на свій захист, їй не втриматися, її слова тільки зміцнять плітки. Ще не знаючи, що сказати, вона набирає в груди більше повітря, адже головне говорити, збити Тоннора з пантелику напором слів, не дати йому захопити увагу натовпу.

— Ото брехня! Брехня! — лунає звідкись з найвіддаленіших рядів гучний чоловічий голос. — Як в тебе язик повернувся?! Така брехня! — у натовпі хтось спритно проштовхується вперед, а за ним ще група людей. Коли той, хто говорив, нарешті з'являється, Пенсі не відразу розуміє, хто він і де вона його бачила, але наступна фраза чоловіка все розставляє на свої місця:

— Моя це дитина! Моя! Як ти смієш наговорювати! І команда моя підтвердить, що... було все в нас, — гулко б'є себе в груди Марек, мисливець, з яким вона провела свою останню ніч на Людожерському перевалі. Він похмурим поглядом обводить натовп зібравшихся мисливців, а потім повертається до Пенсі і з гучним видихом промовляє ніби одним словом: — Пробач мене, бо я завинив, та й мав з'явитися раніше, але я не знав, як до тебе підійти після того...

Кілька секунд вона геть розгублена і не знає, що сказати, тільки здивовано дивиться Мареку в обличчя. Погляд мисливця на відміну від голосу, сповненого каяття, гострий і серйозний. Це протвережує. Пенсі розуміє, що вона також завинила йому серйозну розмову, але це можна зробити пізніше, а зараз Марек надав їй можливість натиснути на Тоннора, прибрати його зі сцени.

— Ти все сказав? Більше знущання не буде? — зі сміхом кричить вона Тоннору і теж повертається до натовпу. — Хотів заплутати людей? Так, усе це правда: у мене гарний і теплий дім, є сім'я і дитина. Заради цього я працювала, полювала, зимувала впроголодь на Людожерському перевалі. Я знайшла відерс і принесла жар-каміння. Я втрачала людей, я робила помилки, я бачила, як помер Лоухі Каравер. Я насилу вижила в Крижаному краю. Але я не одна така... У багатьох тут сім'ї та діти, багатьох чекає після полювання теплий дім або кімната, а не гуртожиток. Хтось втратив друзів або чоловіка, хтось не знає, як загинули його син або дочка, хтось досі чекає на повернення зниклих...

— І що ти... — Тоннор намагається її перекричати, але Пенсі різким рухом б'є вогнестрілом об залізо клітки. Дзвін не дає Тоннору, який почав говорити, продовжити і ще більше привертає увагу до неї.