Читати книгу - "Учень дощу І, Немченко Катерина"

Ракор ходив подвір’ям не знаходячи собі місця. Він був вже повністю одягнений, але зовсім не зібраний думками. Куди втік Хаол? Що з ним? Коли він повернеться? Ще і картав себе за надто різку реакцію.

«Ну спав він і спав поряд. Адже нічого такого не трапилося. Чого я так розкричався, наче небо на землю впало? Може знову поганий сон наснився. Може просто заснути не міг вночі. Що тут такого? Він і раніше у мене на руках засинав. І нічого страшного не трапилося. Чого я взагалі так розлютився? Бовдур емоційний…» 

- Вчителю, - перервав його думки чоловічий голос.

Ракор миттю повернувся до брами та побачив за нею золотого променя без свого учня поряд:

- Де Хаол? – миттю занепокоївся педагог.

- Він…

- З ним щось сталося? – підскочив чоловік. – Що? Звір? Дракон? ДЕ МІЙ УЧЕНЬ?! – у паніці схопив його за передпліччя.

- Я його відвів до місця збору напівкровок.

- НАЩО?! – ще більше перелякався Ракор. - Він тут має бути! Він не напівкровка!

- Так-так, - намагався заспокоїти його безсмертний. – Але він був у дуже нестабільному стані. Він собі ахор відрізав.

- ЩО?! – вигукнув наставник.

З його тіла вирвався магічний імпульс, що струснув найближчі скелі. А сам викладач похитнувся, ледь не втрачаючи свідомість. Золотий промінь схопив його:

- Зараз він в порядку. Я заспокоїв, дав пиріжок та відвів до надійного місця. Але ви маєте поговорити з ним і перепросити за крики. Думаю саме вони похитнули його душевну рівновагу.

- ЗВІСНО ЖЕ! – відповів педагог, дивуючись, як той може думати, ніби він не вибачиться. – Ведіть мене! Де мій Хаол?! – поспішив з академії.

Безсмертний злетів до верхівок дерев, вказуючи шлях.

Хаол тим часом самотньо сидів на лавці і думав нащо він втік, нащо відрізав волосся.

«В мене уроки скоро… - м’яв він пальці, шморгаючи носом. – Цеош казав, що сьогодні вчитель Кайто контрольну хоче зробити… У дощі треба практикуватися… Із Вайо побалакати. Побажати йому гарного дня… - витер сльози. – У нас скоро побачення… Може латаття вже розквіло і треба його зрізати, щоб не зів’яло… Ще і іграшку впустив на підлогу… Треба порядок у кімнаті навести… І рибок погодувати. А то вони голодні будуть…» - кивнув, заспокоюючи сам себе.

- Гей! – голосно гукнув якийсь незнайомий чоловік, що стояв неподалік від воріт. – У кого тут водяна кров? Батьки водні маги!

«Правильно казати «з академії Безкрайньої гладі», а не «водні маги»,» - підняв Хаол незадоволений погляд на крикуна, до якого вже підійшли два хлопчика десяти років.

- Ти! – подивився цей незнайомець прямо на Хаола. – Яка кров?

- Водяна, - зізнався підліток.

- То чого сидиш? Поїхали вже! – махнув до себе і пішов за ворота. 

Чарівник невпевнено піднявся, попрямував за тим чоловіком.

Усі вийшли на вулицю.

- Залізайте, - змахнув старший на критий віз та заскочив на місце кучера.

Хаол підсадив малих, заліз сам, все ще не розуміючи, що він тут робить. Всівся. Водій ляснув коней і повів їх уперед. Підліток качався з боку в бік, не знаючи, що думати про все це.

Вони майже виїхали з міста, як усе небо затягнула чорнюща хмара, з якої почало гриміти до такого ступеню гучно, що можна було оглухнути. Почалася сильна злива. Величезні блискавки били куди прийдеться.

- ДЕ?! МІЙ?! УЧЕНЬ?! – оглушливо пронеслося у всіх над головами.

- Ото маг якийсь збожеволів… - подивився кучер на небо.

- Мені треба назад, - тривожно глянув на нього Хаол.

- Хочеш аби тебе блискавкою вбило? – невдоволено обернувся чоловік. – Сиди тут, - погнав коней швидше, аби скоріше виїхати з-під чорної хмари.

Хлопець покірно сів і зажурено подивився у сторону того двору, де він мав сидіти та чекати на вчителя.

Кінець