Читати книгу - "Учень дощу І, Немченко Катерина"

- Гей! – крикнув безсмертний у спину. – Тебе треба повернути у академію! – поспішив за ним.

Хлопець чув, як хрускають гілки, як за ним женуться, бажаючи ледь не вбити. Як от-от наздоженуть, майже хапаючи за комір.

«Вони бачать у спектрі магічних сил, - згадав учень деякі уроки. – Якщо позбутися них – вони не зможуть мене знайти,» - начаклував ніж в долоні.

Золотий промінь зрозуміти нічого не встиг, як в нього прилетіли довгі зрізані пасма учнівського ахору. Чоловік ошелешено зупинився, дивлячись на волосся, розкидане по рослинах. Подивився вслід хлопцю, що тікав лісом.

Хаол же біг поза очі, вже не чуючи за собою переслідування. Залетів за товсте дерево, з задишкою подивившись назад, як закляк в усвідомленні того, що він зараз зробив.

«Н-ні…» - з насторогою потягнувся він до власної потилиці. – «Мені здалося. Я тільки подумав про це. Я не…» - намацав там кінчики волосся.

- ЗРОБИИИИИИВ!!! – зігнувся, відчуваючи, як весь світ перестає існувати. – НІ! – схопився за голову, обмацуючи свій ахор. – НІ! НІ! – впав на коліна. - Я НЕ МІГ! НІ! МІЙ АХОР!!!

Серце випустило магічний імпульс. Але він видався настільки слабким, що не дійшов навіть до ніг.

- НІ!

«Я все ще маг, я все ще маг,» - намагалися заспокоїти думки.

- Так, я маг, - сів хлопець під дерево та нервово спробував начаклувати щось просте.

Але з рук не летіли навіть іскри. Нічого не було. Хаол видавався людським хлопцем, що грається у чарівника.

- НІ! НІ! – в паніці схопився він за голову. – Я МАГ! НІ! СТРИВАЙ! – ще сильніше спробував створити щось.

Хмара, туман, навіть крихітна блискавка. Нічого не виходило. Ані предмети, ані їжа. Ані посунути щось на відстані. Навіть аркуш паперу і той не з’являвся в повітрі.

- Ні… - стиснув Хаол пальцями волосся. – Ні…

Почувся хрускіт гілок неподалік. Хлопець підскочив, приготувавшись тікати від нової загрози.

- Що тут за галас…? – вибрався з-поміж кущів якийсь чоловік у дуже простому вбранні та з палицею, якою він штрикав в пагорби з моху і старого листя. – Дитино, - здивувався він підлітку, - що ти в лісі робиш?

- Я… Загубився, - невпевнено заявив Хаол та швидко витер щоки, шморгнув носом.

- Далеко ж ти зайшов… Пішли зі мною. До міста проведу.

Той кивнув.

Босими ногами парубок йшов за цим невідомим, в чиїй руці був кошик з грибами.

- Звідки ти? – раптом запитав чоловік.

- Неподалік звідси, - кивнув хлопець у сторону і витер сльози рукавами.

- Місцевий?

- На кшталт того.

- Хочеш пиріжок? – дістав з внутрішньої кишені рисовий пиріжок.

- А з чим він?

- А що ти любиш? – посміхнувся грибник.

- Рибу люблю.

- Як тобі повезло. Він якраз з рибою.

Підліток без зайвої думки узяв пиріжок та відкусив його. Усередині дійсно була якась риба, але суха і не дуже смачна. Викидати подаровану їжу здалося не дуже пристойним, тож Хаол мовчки її з’їв. В тілі стало тепліше, ще і бажання плакати кудись пішло. Хлопець шморгнув носом, остаточно витерши сльози зі щік.

Крокували вони не швидко, але у точному напрямку. Якісь дерева, кущі… Вийшли до міста.

- Ти взагалі звідки? Може тебе до дому провести? – подивився грибник на парубка.

- Не варто, - сумно відгукнувся той.

- Чого ж? Сам дорогу знайдеш? Виглядаєш ти не дуже, - пройшовся поглядом по ньому. – Ще і без взуття. З батьками посварився? – повернувся до очей.

- У мене немає батьків… - відвернув він погляд у сторону.

- А хто є? Адже хтось має бути. Приглядати за тобою.

Хаол промовчав.

- Хлопче, я не можу залишити тебе тут одного. Нумо залишу тебе у одному місці? Виглядаєш ти точно не як звичайна людина, а там за тобою наглянуть.

- Це де?

- Та у одному місці, де місцевих напівкровок збирають. Посидиш там трохи. Може за тобою твій опікун прийде.

- Навряд. Він не любить мене. І не знайде… - опустив голову, бажаючи знову заплакати.

- Чого ж ти так думаєш?

- Він накричав на мене… - з’явилися сльози в очах.

Чоловік поблажливо видихнув:

- Деколи, опікуни бувають злі, але це не означає, що вони тебе не люблять. Може їм не сподобалася твоя поведінка, або вони були не в настрої. Через емоції можна багато чого сказати неправильного і образливого. Але це не значить, що тебе не люблять.

Хаол шморгнув носом.

- Ходімо, - спонукав його грибник. – Проведу тебе до того місця. А там і твій опікун прийде. Впевнений, що із твоєю цікавою зовнішністю, він першою чергою подумає, що тебе привели саме туди.

- А що з моєю зовнішністю? – спантеличився хлопець.

Чоловік лиш посміхнувся:

- Не схожий ти на пересічну людину.

Прийшли вони до якогось кам’яного будинку із розлогим двором. Грибник завів Хаола через ворота і показав місцевому розпоряднику, що сидів за столом, вносячи записи у журнал.

- Хлопця тут цікавого у лісі знайшов, - кивнув грибник на підлітка. – Хай у вас посидить трохи. 

Розпорядник відволікся від писанини, пройшовся поглядом по хлопцю та спантеличено насупився, впізнавши нижнє вбрання магічної академії. Побачив обрізане волосся, знічений погляд і тотальне нещастя на обличчі:

- Так, хай посидить, - неспокійно кивнув, думаючи, що на того напали. – Тут тобі нічого не загрожує. - Можеш там посидіти, - вказав на лавки уздовж подвір’я.

Хаол кивнув та зневірено поплівся до сидіння. Грибник же провів його поглядом та швидко повернувся до розпорядника:

- Не віддавайте його нікому, окрім вчителя, - прошепотів і створив іскри на руці, демонструючи наявність у себе магії.

- Так, звісно, - тихо погодився чоловік.

- Я зараз приведу його, - поспішив він за ворота.

Завернув за ріг, перетворився, повертаючи собі первозданну зовнішність із золотими обладунками, підстрибнув та попрямував дахами міста до лісу, а там – по верхівках дерев до академії Злітаючого журавля.