Читати книгу - "Учень дощу І, Немченко Катерина"

- Я не хочу проблем! Я тут ні до чого! – продовжував Ракор Уману.

Серце заболіло від таких слів.

«Наставника виженуть, через мене… - зігнувся Хаол, задихаючись від схлипів. – Через мене. Через мене. Через мене. Я поганий, поганий, поганий. Усі вчителі йдуть через мене. Мені треба було сидіти у себе, - почав битися головою об рибу. – У себе. У себе. Якби я мовчав, усе було б добре. Усе було б добре.»

Слова. Такі знайомі слова та цілі фрази. Хлопець заплакав дужче, відчуваючи, як його починає трясти від страху. Як заклякло тіло, завмерла сама душа. Знову згадався духовний батько. Свої сльози, що саме через нього вигнали педагога.

«За наставником також ПРИЙДУТЬ ЗОЛОТІ ЖУРАВЛІІІ! - у нестерпному болю опустився Хаол на коліна. – ПРИЙДУТЬ ТА ЗАБЕРУТЬ ЙОГО! ЗАБЕРУТЬ ДО АНКОРИ!» - опустив голову, ридаючи на свою рибу.

- Хаоле, - занепокоєно гукнув його Уман десь поруч.

Хлопець відсахнувся, почувши цей голос. Підняв очі у його напрямку. У кімнаті був натовп. Цілий натовп схвильованих вчителів. Учень підскочив на ноги, стривожено відходячи від них.

- Хаоле, що сталося? – обережно запитав його замісник директора, намагаючись не засмутити ще більше.

«Мерзота…» - відсунувся хлопець від нього. – «Я мерзота… - опустив погляд. – Мерзотний, гидкий, жахливий… - кинув погляд на занепокоєного Ракора, що ховався за іншими вчителями. - Я гидкий…» - опустив обличчя та стиснувся, відходячи далі.

- Хаоле… - поволі крокував до нього Уман, аби не злякати. – Дозволь подивитися твої спогади…

Той зіщулився, притискаючи іграшку до серця:

«Знову той день…» - з болем пригадав він ті погляди, які відводили у сторону, ті обличчя, які не поверталися до нього, ті слова і інтонації.

У серці щось розірвалося. Він стиснувся сильніше.

- Хаоле… - протягнув Уман руки до його скронь.

Хлопець лячно поглянув на це, відштовхнув педагога, впустив рибу і кинувся до дверей, розштовхавши всіх учителів. Побіг до сходів.

- Хаоле! – злякано кинувся Ракор за ним.

Але той не обертався, не відгукувався. Учень перестрибував сходинки, витирав сльози та просто тікав.

Коли опинився на першому поверсі, помчав на вулицю.

- Гей! Хаоле! – кричав йому вслід рідний наставник.

І від цього голосу ставало тільки нестерпніше на душі. Він його обіймав, втішав, заспокоював. То чого ж він сьогодні так люто накричав? Назвав йолопом. Дурним. Мерзенним. ЧОМУ?! Що Хаол зробив не так?! 

Вибіг до брами. Та була відкрита. Пролетів на кам’яні сходи.

- Хаоле! Стривай! – намагався не відставати стривожений Ракор.

Але хлопець не слухав. Він мчав куди очі обачили. Неважливо куди. Аби тільки подалі.

Десять сходинок, двадцять, п’ятдесят. Побачив попереду іншого вчителя, який йшов вгору із дерев’яною коробкою в руках. Оминув педагога. Той спантеличено обернувся учневі вслід.

- Хаоле! Стій! – продовжував кричати Ракор.

Хлопець вибіг на стежину, промайнув її наче вітер, пересік велику дорогу і забіг до лісу, загубившись серед його хащ.

- Хаоле! – вилетів педагог на пусту дорогу і подивився по сторонам. – Хаоле! – склав руки до рота, кричучи гучніше. – Повернися! Хаоле! – у відчаї гукнув його. – Хаоле! Прошу тебе!

Той вже навіть не чув його голосу, минаючи все більші зарості.

Прогримів грім із дзвоном. Хлопець обернувся. Це був сигнал-поклик до когось з академії Вічно сяючого сонця. Хаол витер сльози, розвернувся і продовжив бігти якнайдалі.

Ракор став кружляти дорогою у своєму нижньому вбранні. Гукав учня, прислухався до звуків лісу, докучав проїжджим, питаючи, чи не бачили вони підлітка у чорній одежі.

Хвилин через п’ятнадцять у небі щось блиснуло і до занепокоєного мага опустився чоловік у золотих латах.

- СЛАВА НЕБУ! – кинувся до нього Ракор.

- Що сталося? – швидко оглянув той чарівника.

- В мене учень втік! – у відчаї схопив він його за передпліччя. – Помаранчево-червона сила! Прошу, знайдіть його!

- Куди він побіг? – одразу зосередився золотий промінь.

- Не знаю! – в паніці почав оглядатися вчитель. – Я його тут загубив!

- У якому він стані? Як звуть?

- Хаол, - розгублено заявив Ракор. – Стан… Наляканий? Я на нього накричав! – винувато зізнався викладач. – Прошу! Знайдіть його!

- Я займуся пошуками, - переконливо подивився він чоловіку в очі, намагаючись заспокоїти. – А ви йдіть до академії і вдягніться. Адже академія Злітаючого журавля?

- Так! Так! – активно кивав вчитель.

- Я приведу його до академії. Чекайте біля брами.

- Так! Так! Дякую!

- Йдіть, - жестом спонукав його безсмертний, стрибнув до верхівок дерев і почав оглядатися, шукаючи слід помаранчево-червоної магічної сили.

Ракор занепокоєно поглянув на нього та поквапився до академії. Розповів іншим вчителям, що трапилося.

Хаол тим часом остаточно загубився серед дерев із кущами, впав під коріння, обійняв свої коліна і розридався. Сльози струменіли обличчям так, як вони цього ніколи не робили. Це було не рюмсання, це була справжня істерика.

- ЧОМУ Я ПОГАНИЙ?! – бився він потилицею об кору дерева. – ЧОМУ ТАКИЙ ДУРНИЙ?! ЧЕРЕЗ МЕНЕ ВЧИТЕЛЯ ВИЖЕНУТЬ! ЩЕ ОДНОГО! ЧОГО Я ПРОСТО НЕ МОЖУ БУТИ НОРМАЛЬНИМ?! ЧОМУ?! ЧОМУ?! ЧОМУ?! – зігнувся, накривши потилицю руками. – Дурень… - здригався він від схлипів. – Я просто хотів спати. Просто хотів спокою. Просто хотів до наставника. Чому я такий дурний? Чому? Чому я не можу впоратися сам…? Це був просто жах… Нічого серйозного… Чого я не залишився у себе…? Якби я залишився, нічого б цього не було… Все було б добре. Якби не я, все було б добре. Якби я мовчав, все було б добре. Якби мене не було, все було б добре, - зіщулився в грудку.

«Хочу до наставника…» - обійняв він сам себе, вмираючи від холоду і болю.

Несподівано, згори почувся хрускіт гілок. Хаол сіпнувся, злякавшись, що то велетенський птах чи ще якийсь хижий звір, від якого треба тікати. Швидко підняв погляд, витер сльози. Це був чоловік у сяючому золотому обладунку, який вселяв у хлопця не менший страх, аніж ведмідь. Підліток втиснувся у дерево, сподіваючись, що його не помітять. Але безсмертний подивився прямо на нього, все ще спускаючись поміж гілок. Хаол підскочив та чкурнув в кущі, тікаючи якнайдалі.