Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

На першому «денеерівському» блокпосту тримали півгодини, хоча за пропискою було видно, що він місцевий: перевіряли документи, шмонали машину, навіть залізли в труну.

– Що за ящик у тебе на даху, братанчику? – запитував золотофіксий ополченець. – У нас тут без трун ховають, прямо бульдозером. Чи ти не для себе везеш? Ги-га-га!

За вимовою Павло визначив, що ополченець – росіянин, аж занадто сильно акав. Він ніяк не міг збагнути одну річ про таких людей: що змушує їх жертвувати часто навіть достатньо благополучним життям, кидати родину і роботу і брати до рук зброю, щоб поїхати когось убивати в чужу країну? Він знаходив для себе єдину відповідь: вони хотіли саме вбивати – або бути, відповідно, вбитими. Це костомаха смерть поманила їх сюди, в мирні міста Донбасу, своєю кістлявою рукою, немов доступна дешева повія, що пахне тисячами безневинно занапащених душ, і вони з готовністю впали в її обійми, щоб упиватися кривавою оргією. Ні, не тільки через гроші – заради насолоди, звісно. Їх повсякденне життя втратило внутрішній сенс, тому вони намагалися його реанімувати, воскресити за рахунок життів інших, їм стало нудно жити просто так, бути найкращими і найсильнішими в світі лише на словах. А чужа країна – наче чуже життя або телесеріал, де гріхи не зараховуються, бо які можуть бути гріхи в акторів серіалу? Хто в цьому був винен, і чому з цими людьми трапилася така біда, Павло не розумів.

– У мене родич помер. Попросили рідним його відвезти.

– Паспорт є?

– Так, ось, тримай.

– Та не твій, небіжчика! Твій я ж дивився тільки що.

– На.

– А де небіжчик? Де він помер?

– У Сніжному. У будинку вибухом завалило, коли укропи обстрілювали. Він там на копанці працював.

– А, ну добре. Сніжне – це де?

– Це там, – Паша махнув у бік кордону.

– Проїжджай, братанчику. Ти, я так зрозумів, скоро назад?

– Завтра вранці, якщо все нормально. Ось візьми: блок сигарет, вода.

– О, братанчику, спасибі! З цього ж розмову починати і треба!

Паша витер піт із лоба і заїхав на територію «денеер». Дивні відчуття переслідували його по дорозі. Він нібито їхав по своїй батьківщині, дорогами, які знав, як свої п’ять пальців, і всі тут люди були свої, донецькі хлопці, з якими він пройшов огонь і воду. Але сьогодні він став для них чужим. Добре, аби просто чужим, він став для них ворогом лише тому, що думав інакше, і вони, не замислюючись, могли його вбити, якби запідозрили недобре. Що змогло розділити їх так різко, поставити на різні сторони барикади за такий короткий термін? Що сталося з ними, в їх головах? Як так сталося, що вони, не замислюючись, почали вбивати людей?

До Н. Павло проїхав із перемінним успіхом ще три блокпости, і на кожному довелося відповідати на запитання про труну. Він кілька разів набирав номер жінки, що повідомляла командиру частини про смерть Андрія, але кожного разу слухавка прогнозовано відповідала, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. В’їхавши в село, він скинув швидкість до мінімуму. Вечоріло, стало прохолодно і свіжо, люди сиділи на лавках і лускали насіння. «Як запитати? Де живе Тетяна? А якщо її не Тетяною звати? І як сказати, що відповісти, якщо запитають, навіщо мені потрібно: шукаю могилу укропа? Візьмуть же і здадуть відразу в комендатуру, і тоді – прощай, свобода, привіт, війна!» – сумно думав він, шукаючи правильне рішення. Нарешті, набрався сміливості, зупинив машину і підійшов до лавки, на якій сиділо п’ять-шість чоловік, в основному люди похилого віку.

– Добрий вечір, – почав Павло. – Я сам зі Сніжного…

На лавці схвально заколивалися хустини і картузи.

– Сестри моєї чоловік тут днями загинув, коли колону палили. Солдат, контрактник. Його десь тут під селом жіночка місцева поховала. Начебто її Тетяною звати. Нічого не чули?

Хустинки і картузи загойдалися: «…ні-ні-ні».

– Це для нього, чи що, труна? Тобі до голови сільради потрібно. Він позавчора там із кимось ходив, могили відмічав.

– А як його знайти?

– Сільрада закрита вже, так ти прямо додому шуруй.

Великий будинок голови з високим парканом було важко пропустити, та і розповіли, як доїхати, детально і зрозуміло. Голова, здоровий сивий дядько із великим кендюхом, вийшов на стук і оглушливий гавкіт двох вівчарок, витираючи долонею від жиру пухкі червоні губи:

– Так, є могили, але де чия, як я можу знати? Гості у мене, не можу з тобою зараз піти, та і дозвіл спеціальний потрібний, зрозумів? – голова активно заворушив пальцями, імітуючи перерахування грошових купюр. – Просто ж так нічого не робиться, хіба що пташки літають, еге ж?

– Добре, – зміркував Павло. – Я тоді додому, в Сніжне, пташкою метнуся, а завтра зранку заїду до вас у сільраду, за дозволом, так?

– Давай, я з сьомої на місці, – голова, задоволений собою, розвернувся широкою спиною до Павла і пішов, човгаючи рваними капцями по тротуарній плитці, до будинку. – Лопату не забудь узяти! – крикнув, не обертаючись, бадьоро.

Кирку і лопату повинен був узяти Петруха. Вони домовилися зустрітися на околиці Многопілля, але Павло вже спізнювався на півгодини.

– Ти посидь ще трохи, я скоро тут, – умовляв він товариша в телефон. – Я ще сотку зверху накину.

Їхати за Петрухою, не розвідавши по світлому, де точно знаходиться могила солдата, не мало сенсу. Але хто може сказати напевно? Та ще і піти наперекір голові? Він повільно їхав селом, поки не виїхав на околицю і не зупинив машину неподалік від двох спалених вантажівок і бетеера. Все правильно: бій ішов, судячи з описів, десь тут, з цього краю. Павло вийшов із машини, вдихнув повітря в груди, і лише тепер зрозумів, як утомився. Закурив сигарету, обіпершись на капот, і став прикидати різні варіанти. Єдине він знав напевно – йому абсолютно не хотілося залишатися тут більше, ніж на одну ніч.

– Доброго вечора! – до нього тихо озвався літній чоловік у світлому піджаку.

– І вам доброго вечора, – обернувся, вдивляючись у сутінки.

– Я – чоловік Тетяни. Вона вам дзвонила. Можливо, не вам, а комусь іншому. Так?

– Так. А де вона