Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

Клопоти прокурора ще більше зросли, коли надійшло розпорядження вищих органів зробити суд показовим і провести його в Піші. Не можна допустити ні найменшого конфузу, час квапить, а тут усе не держиться купи.

І того вечора, сидячи в кріслі, прокурор теж мучився із своїми думками, навіть жінка поглядала на нього з неспокоєм і ніби з жалем — прийшовши з роботи, він не промовив до неї жодного слова,— коли раптом задзвонив телефон. Прокурор знехотя взяв трубку. Знову якась дурниця.

— Алло?

Слухав уважно. Начальник міліції доповідав збудженим голосом.

— Що? Справді? Гаразд, я зараз приїду. Оце так новина. І ви вважаєте, що точно? Не знаєте, що думати? Відповідь знайдеться, я певен. Пришліть мені свого газика, добре?

Йому наче сил прибуло. Схопився з місця, надів піджак, озирався, шукаючи кашкета.

— Ти йдеш?

Прокурор підійшов до дружини, ніжно погладив по натрудженій руці.

— Мушу. Розумієш, справа з банком... Начальник міліції дзвонить, що випадково напали на слід другого грабіжника. Сидить у них... Треба негайно допитати його. Може, справді тут несправедливість щодо того хлопця...

— Якого? Що? Ви ж обох арештували? А це ще хто?

— Може бути, що той Залєський ні в чому не винен, розумієш?

Жінка кивнула головою. Так, тепер зрозуміло. Ясно, треба мерщій їхати.

За вікнами засигналив автомобіль.

— Бистрі,— усміхнувся прокурор.

У своїй камері в ту мить усміхався й Едек. Йому снилася Віка — вона радісно простягала до нього руки, які вже так довго ждали його.

XXVIII. Знову в Сумах

Едек широко розстебнув комір сорочки, струсив рукою крапельки дощу, які осіли на волоссі. Коли б навіть лило так, як тоді під час пожежі, він усе одно вважав би, що погода чудова.

Одразу після того, як його випустили, Едекові пощастило піймати на шосе вантажну машину, що йшла до Піша. Поїзда йому довелося б ждати кілька годин. Тепер він ішов, поспішаючи, як тільки міг. Аби скоріше додому. Усміхнувся сам до себе. Суми й справді стали йому домівкою. Цікаво, чи знають там, що його звільнили? Мабуть, ні, прокурор казав, що все з’ясувалося тільки вчора ввечері і найперше, що він зробив — це відмінив розпорядження про арешт.

Хлопець аж здригнувся, подумавши про те, як ішло б слідство далі, коли б випадок не допоміг міліції зловити справжнього спільника Красавчика. Дурень, напився та й ну вихвалятися, який він герой...

Але ж Красавчик! Негідник, такий злопам’ятний, і як ловко все продумав, важко було до чогось причепитися. Знайомі? Так. Зустрілися в Піші? Так. Не був тої ночі дома? Так. Усе так. Тож не дивно, що прокурор повірив такій брехні.

На мить Едек пошкодував, що Красавчик не на волі. Натовк би мерзотникові морду так, щоб уже й на люди не показався. Ат, ну його к чорту, краще бути якнайдалі від цього. Потім випливають такі історії...

Бо навіть коли б він признався, що тої ночі весь час був з Вікою, це мало помогло б. А показання Вілі ще дужче заплутало справу. Але вона порядна дівчина. Котра б це захотіла так ризикувати просто тільки з почуття вдячності?

Віка, люба дівчина! Добре, що прокурор сказав йому про це. Тепер він знає, що про кого думати. Голосно засміявся, бабця, яка проминула його, аж озирнулася здивовано. А Едек уявив собі, яка міна була у прокурора, коли до нього одна за одною прийшли дві дівчини, і кожна запевняла, що всю ту ніч Залєський був з нею. Цікаво, кому з них він був схильний більше вірити?

А що там у Сумах думали? Телилася корова, всі не спали, бачили, що він прийшов над ранок. Але ж він навіть Метекові не сказав, де був. А тут одразу міліція, звістка про напад на банк. Чи вони сумнівалися хоч трохи? Він же не раз підводив їх.

Едек повернув ліворуч, на дорогу, висипану жужелицею. І не помітив, як пройшов ті кілька кілометрів од містечка. О, знову дощ, тепер уже густіший. Приємно. Сьогодні він викупається, вода, певно, вже тепла. Цілих десять днів він просидів у тюрмі. Бр-р, не хотілося б йому знову там опинитись.

Як гарно тут у лісі. Все росте, буяє, збоку від дороги вже зовсім не просвічує, таким густим листом вкрилися дерева, кущі, так буйно розрослися бур’яни. Хлопець глибоко вдихав свіжу вологу, що парувала з лісових нетрів. Свиснув услід сороці, яка пролетіла над дорогою. Пташка звернула, зацікавлена, сіла на найближчій гілці, перехиляючи голову, дивилася на самотнього чоловіка. Дійшла висновку, що в ньому немає нічого привабливого, затріпотіла крилами і зникла в гущавині калинового листя, блискучого, наче полив’яного.

Едек нерішуче спинився. Куди йти? Спочатку до лісництва, вимитися там, переодягтись, а потім уже до Віки чи одразу до Віки, хоч побачити її, привітатися з нею? Провів рукою по обличчю. Не голився вже три дні. Одяг був пом’ятий, наче його корова пожувала. То як же?

Рішуче завернув до Дзядонів. Суми почекають. Тут серцю ближче.

Тільки вже коли попереду показався будинок старшого лісничого і Едек побачив дим, що вився з високого комина, він ляснув себе долонею по лобі. Зараз же ранок. Віка на роботі. Бодай йому лихо, у нього все переплуталося в тій буцегарні. Ну нічого, привітається хоча з батьками Віки.

Старшого лісничого не було вдома. Поїхав десь у ліс. На мокрій землі ще видно було слід мотоцикла. А господиня, побачивши хлопця, мало глечика з рук не випустила. Хутенько відставила його. І не встиг Едек оглянутися, як вона обняла його.

— Бідолаха! Нарешті тебе випустили. Скільки вже Віка нажурилася.

Трохи отямившись після такого привітання, все ще схвильований, відчуваючи, як у серці йому щось тане, Едек несміливо попросив:

— Чи не могли б ви подзвонити Віці, сказати, що я повернувся і після обіду приїду до неї?

— Голубчику, ти й сам їй можеш це сказати.

Жінка допомогла йому, покрутила ручку застарілого апарата, потім назвала номер.

— Це Дзядоньова, будьте ласкаві, покличте дочку...— І передала трубку Едекові.

Він почув її голос, про який стільки думав удень і вночі, коли був’ у в’язниці: «Мама? Що сталося?..» Хлопець кашлянув і сказав:

— Це я, Віко...

Раптова тиша в трубці занепокоїла його. В чому річ? А тоді дівчина вигукнула його ім’я,