Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Ще й я була вагітна, - говорить Ольга, - мала от-от народити.

- Мені не віриться. Не можу у таке повірити.

- А може це твоя сестра Галя бабі щось наговорила? - запитується Микола.

- Вона лише мене захищала, бо баба чогось на мене накинулась: треба її лупцювати, бити куштуром.

- Ну, а ти звідки знаєш? Може Галя бреше, а не баба.

- Тоді ми і її з хати виганяли?

- Ні, цього вже не було.

- То про що я говорю? Кому ти віриш? Своїй брехливій матері, що мене вагітною вигнала чи моїй невинній сестрі, що хотіла мене захистити?

- Таке нам на весілля встроїти?! Оце так матір. Оце так баба!

- Ти був тоді, як це все почалося? - питає Ольга.

- Ні. І тебе теж не було. Спробуй тепер взнати, хто бреше.

- Галя мені казала так. Вони сиділи за столом і баба почала ні з того, ні з сього мене ображати. Я казала, Олюньку, спечу хліба. Ні, не треба. Я казала, Олюньку, заріжу свиню. Ні, теж не треба. А ти скажи мені, Миколо: таке колись було?

- Таде? - підтримує Микола.

- Приїхала вона з одним когутом, худющим - прехудющим, певно його останній місяць геть не кормила, бо знала, що в нас весілля буде. Ще й приїхала у такому старому светрі, що його навіть моль їсти не хотіла.

- Це точно, - встряває у розмову Марійка. - У неї ж є такі гарні нові сведри, а вдяглася, як на якийсь похорон.

- Ще й з твоїх нікого не було, - продовжує Ольга. - Приїхала сама-самісінька. Мої ж сестри усі були, ще й з дітьми, лише, Штефки не було.

- Це вона вже давно планувала, - каже Микола. - Саме з того часу, як помирилася з Ромчиком. А вона ж таке саме була встроїла і йому, пообзивала його дружину: Таня і сліпа, бо окуляри носить, вона Руслана ображає, бо йому є мачухою!

- А тепер,  як вони в вересні були приїжджали, коли тебе навіть не почекали, бо ти на городі був. Вона коло Танічки аж на пальчиках ходила. Тепер у неї Танічка вже не була сліпою. А коли я казала, що Таня - хороша жінка, то вона - нє, то є сліпа.

- Правильно, скоро Марійка буде поступати, треба буде грошей, а ж Руслан теж має поступати, вони ж з одного року.

- Яка баба дурна! - говорить Марійка. - Я і так не збиралась поступати нікуди.

- Вона ж то не знала.

-  Уже суп готовий, - каже Ольга, виключаючи газ. - Хто хоче - може їсти. Тепер, Олюнька, - яка їй воші била, носила вапно з роботи, коли їй було потрібно, догоджала у всьому, - стала ворогом і її тепер треба коштуром по спині лупцювати!

- Вона шукала причину, щоб з нами посваритися, - веде далі розмову Микола. - Тільки не могла її знайти, тому й вигадала власну. Але як стидно перед сусідами. Опозорила нас чисто. Та хто їй повірить?

-  Повірять, - каже Марійка. - Я теж спочатку їй вірила. Вона просто виглядає такою невинною, старою жінкою, котру обідили.

- А хто її обіжав? - питає Микола. - Ну, ти скажи мені, хто її обіжав?!

- Ще навпаки їй догоджалося, - продовжує Ольга. - Вона нам просто завидувала, що ми без неї таке весілля зробили. А може ще думає, що то ми весілля на її доляри зробили.

- Точно, вона так і думає, - говорить Марійка.

- А ми ж 100 доларів Свєті подарили на весілля. Ще тільки 100 лишилося. Ти собі уявляєш, Миколо? Вона каже, що ми їй винні 300 долярів.

-  Що? - скипів Микола. - Вона ж нам 250 доларів позичила. Що вона таке вигадує?

- Я їй теж це казала. Ми ще тоді хотіли їй віддати 200 доларів, але вона не взяла, бо їй тоді не треба було.

- Ми тільки 50 доларів взяли на навчання? - питає Микола.

- Так.

- Як вона може так брехати? - дивується Марійка.

- А ще зникли золоті кульчики, які Свєті подарила сваха, - каже Ольга.

- І хто міг їх вкрасти? - запитує Микола.

- Будь-хто міг вкрасти, хто тільки знав, де вони лежать.

- А де вони лежали?

- Свєта зняла кульчики і сваха поставила була у свою сумочку.

- Може вона десь в інше  місце поставила? Може просто забула?

- Та вже все перерили і ніде немає. Хтось певно вкрав, щоб щось ворожити. - На лиці Ольги видніється втома від вчорашніх подій. - Ще цього нам бракувало?

- А баба ж спала в спальні цілий вечір, - говорить Марійка. - Може вона й вкрала?

- Точно, - підтримує Ольга. - Вона знала усе, де лежить. Вранці, як Свєтка збиралася їхати, то вона ходила по хаті і мені коштуром показувала: ти ще їй це не дала і ще те. Якщо вона знала, які подарки хто подарив, то певно і сама вкрала кульчики.

- Як вона могла? - не вірить Микола. - Кульчики рідної внучки, яку вона ще в утробі матері вигнала геть, зреклася її!

- Я хотіла один набір чайний нам лишити, - продовжує Ольга, - бо Свєтка ще мала два набори, а баба: ти ще їй той набір не дала!