Читати книгу - "Острів Дума"

Маю великі сумніви. Вона відкараскувалася з Альцгаймера, докладаючи усіх своїх сил, але завжди надходить момент, коли хвороба остаточно перемагає. Не тому, що пацієнт слабкий, а просто тому, що тут працює фізіологічна закономірність, як при розсіяному склерозі або при раку. Тільки-но проявляються симптоми, звичайно втрата короткотермінової пам’яті, годинник починає відлік. Гадаю, час Елізабет сплив, і мені дуже жаль. Мені було ясно, і, гадаю, це було ясно всім присутнім на лекції, що вся ця метушня вам не до душі...

— Ви маєте цілковиту рацію.

— ... але якби вона там була, вона би пораділа завас. Я приятелював з нею майже все життя, і можу вас запевнити, вона б взялася опікуватися всім, в тому числі сама вибирала б місце в галереї для кожної вашої картини.

— Хотілося б мені знатися з нею в ті часи, — промовив я.

— Вона була чарівна. Їй було сорок п’ять, а мені двадцять, ми виграли з нею парний тенісний турнір в Колонії на острові Лонгбоут. Я тоді з коледжу приїхав додому на канікули. Той кубок і зараз у мене є. Мабуть, і її в неї десь зберігся.

Мені згадалася фраза «Ти знайдеш його, я певна»,але перш ніж я встиг простежити в пам’яті її походження, згадалося й дещо інше. Зовсім недавнє.

— Докторе Гедлок, Джине, а сама Елізабет колись малювала фарбами? Чи рисувала графіку?

— Елізабет? Ніколи, — посміхнувся він.

— Ви певні цього?

— Можу закластися. Я якось спитав її, і ясно пам’ятаю, коли саме. Тоді якраз до нас у місто з лекцією приїхав Норман Роквел. Хоча він не зупинився у вашому домі, він зупинився в готелі Ріц. Такий собі Норман Роквел, при люльці і тому подібному.

Джин Гедлок похитав головою, посміхаючись ще ширше.

— О Господи, яку полеміку тоді це спричинило, яке ревище здійнялося, коли Рада мистецтв оголосила, що до нас їде містер «Сатедей Івнінг пост»[304]. Ідея його запросити належала Елізабет, тож вона насолоджувалася усім тим ґвалтом, кажучи, що Роквел міг би зібрати повний стадіон імені Бена Гіла Грифіна[305]... — тут він зауважив мою розгубленість. — Це у Флоридському університеті, його ще називають «болото, де виживають тільки алігатори», знаєте?

— Якщо ви маєте на увазі футбол, то мої знання в цій царині починаються з «Вікінгів» і закінчуються на «Пекерах»[306].

— Справа в тому, що я якраз і питав Елізабет про її власні художницькі здібності під час тріумфального візиту Роквела — на нього тоді дійсно зібралося багато публіки, хоча не в аудиторії Гелбарта, а в Сіті-центрі. Елізабет розсміялася і сказала мені, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Фактично вона тоді висловилася спортивною метафорою, либонь, тому-то мені й згадалися «Алігатори». Сказала, що схожа на багатих випускників коледжу, тільки й різниці, що патронує вона не футбол, а мистецтво. Сказала: «Якщо не можеш бути спортсменом, золотко, підтримуй спортсменів, якщо не можеш бути художником, годуй їх, опікуйся ними і забезпеч їм місце, куди вони можуть сховатися під час дощу». Але щодо власних мистецьких талантів? Абсолютний нуль.

Я зважував, чи варто йому розповісти про Аггі Вінтерборн, подружку Мері Айр. Але тут намацав у себе в кишені червону ручку і вирішив, що не варто. Я вирішив, що мені треба повертатися на Думу й малювати. «Дівчина і Корабель №8» була найамбітнішою в цій серії картин, а також найбільшою і найскладнішою, до того ж вона була близька до завершення. Я підвівся й простягнув йому руку

— Дякую вам за все.

— Будь ласка. А якщо ви передумаєте й забажаєте чогось міцнішого проти болю...

— 4 —

Міст на Думу було піднято, щоб дозволити якомусь багатію пройти на його іграшці крізь протоку до Затоки. Джек сидів за кермом «малібу», пестячи очима дівчину в зеленому бікіні, котра засмагала на носовій палубі яхти. Грало радіо «Кістка». Закінчилася реклама якогось мотоциклетного сервісу («Кістка» спеціалізувалася на оголошеннях про розпродажі мотоциклів та іпотечні кредити) і свій «Чарівний автобус» заграла група The Who[307]. В мене почала посмикуватися кукса, а відтак і свербіти. Свербіння спускалося нижче — поволі, але впевнено — і поглиблювалося. Дуже глибоко. Я зробив музику трохи голосніше і дістав з кишені вкрадену ручку. Не синю й не чорну, бо вона була червоною. На мить замилувався її виглядом у променях надвечірнього сонця. Потім великим пальцем відкинув кришку бардачка і почав нашукувати в ньому рукою.

— Вам допомогти шукати, бос?

— Та ні. Насолоджуйся собі фігурою красуні, що лежить попереду. Я й сам дістану.

Я витяг купон на безкоштовний гамбургер з їдальні «Чекерз» NASCAR[308] — Ти мусиш їсти!— закликав напис на купоні. Його зворотній бік був чистим. Я рисував швидко, бездумно. Ще й пісня не закінчилася, як малюнок був готовий. Під маленькою картинкою я написав п’ять друкованих літер. Малюнок нагадував ті каляки-маляки, що я колись, в іншому своєму житті, дряпав, довго торгуючись по телефону з яким-небудь довбнем. Літери були ПЕРСЕ — назва мого містичного корабля. Тільки я не знав, як її правильно вимовляти. Я міг поставити наголос на другому Е, але тоді слово стало б схожим на Персей, а я не вважав, що це вірна назва.

— Що це? — спитав мене Джек, зиркнувши на малюнок, і сам відповів на своє питання: — Маленький червоний кошик для пікніків. Класно. А що таке Перси?

— Не перси, а персе.

— Повірю вам, на слово.

Шлагбаум на нашому боці пішов угору і Джек переїхав по мосту на острів Дума.

Я дивився на щойно намальований мною маленький червоний пікніковий кошик — хоча формою він більше був схожий на той, що з плетеними з лубу боками, який називається козуб, — і не міг зрозуміти, чому він мені здається таким знайомим? Потім зрозумів, що це не так, не зовсім так. Це фраза була знайомою. «Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди», — сказала мені Елізабет того вечора, коли я привіз Ваєрмена додому з Меморіального шпиталю Сарасоти. В останній вечір, коли я бачив її при здоровому глузді, це я лише тепер усвідомив. Він на горищі. Він червоний. І ще: Ти його знайдеш, я певна. І ще: Вони в ньому. От тільки коли я запитав її, про що йдеться, вона не змогла мені відповісти. Вона відключилася.

Він на горищі. Він червоний.

— Звісно, він там, — промовив я. — Все