Читати книгу - "Острів Дума"

— Мені треба подивитися вашу куксу. Добре?

— Так, але полегше з нею, будь ласка.

— Я акуратно.

Тим часом як я, поклавши ліву руку собі на голе ліве коліно, тупився очима в оптометричну таблицю, він однією рукою вхопив мене за плече, а іншою, склавши долоню човником, підважував куксу. Сьомий рядок на таблиці я прочитав як АБОГРІК. Якийсь бог щось прорік? Цікаво.

Звідкілясь здалеку я відчув легкий потиск.

— Болить?

— Ні.

— О’кей. Ні, не опускайте очей, дивіться прямо перед собою. Ви відчуваєте мою руку?

— Еге ж. Ніби звіддаля. Стискання.

Але ж ніякого різкого болю. Нізвідки йому взятися. Рука, якої не було, воліла ручки, а ручка лежала у мене в кишені, тож рука знову запала в сонний стан.

— А отак, Едгаре? Ви не проти, якщо я звертатимуся до вас на ім’я?

— Кличте як захочеться, лиш би чутно було. Так само. Потиск. Злегка.

— Можете тепер подивитися.

Я глянув. Одна його рука залишалася в мене на плечі, а іншу він опустив, її й близько не було біля кукси.

— Як це так?

— Усе нормально, фантомні відчуття в рештці кінцівки. Єдине, що мене дивує, це швидкість загоювання. І відсутність болю. Правду кажучи, я натискав доволі сильно. Та загалом це добре. — Він знову вхопив куксу знизу й натиснув угору. — Так боляче?

Я відчув неяскравий зблиск якоїсь далекої іскри, ніби промайнула ледь тепла жаринка.

— Трішечки, — відповів йому.

— Якби зовсім не було болю, це мене б непокоїло, — відпустив він мене. — Прошу, подивіться знову на таблицю.

Я його послухався і вирішив, що важливий для мне сьомий рядок читається як АРОБГІК. У цім було більше сенсу, бо сенсу в цім не було ніякого.

— Скількома пальцями я вас торкаюся, Едгаре?

— Не знаю, — я зовсім не відчував його доторку.

— А зараз?

— Не знаю,

— А зараз?

— Трьома.

Він стискав мені плече вже десь аж біля ключичної кістки. Майнула думка: аби я зараз перебував у своєму малювальному шалі, я відчув би доторк його пальців будь-яким місцем кукси. Напевне, я міг би нею й віддалік відчути їх присутність. Гадаю, його пальці теж відчули б мене... і тоді добрий лікар, поза всякими сумнівами, репетуючи, вилетів би з кімнати.

Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислухав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими іншими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.

Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кімнатою. Гедлок сидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них — родинні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу[301] (інтелектуальні близнюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.

— Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ногу, — промовив Гедлок. — Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет[302]...

— Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.

— Ви демонструєте унікальну швидкість регенерації, — сказав Гедлок. — Навряд чи вам треба нагадувати про те, що ви щасливчик, котрому не довелося на решту життя всістися в інвалідний візок, що котився б від найменшого подуву вітру.

— Я щасливчик уже тому, що взагалі залишився живим, — відповів я. — Чи можу я вважати, що нічого жахливого ви в мене не знайшли?

— Не знаю, що ще покажуть аналізи сечі й крові, але зараз я сказав би, що ваш організм у нормі. Я б залюбки призначив рентгеноскопію поранень вашого правого боку і голови, якби існували симптоми, які вас непокоять, але...

— В мене їх нема.

Я мав симптоми, і вони мене непокоїли, та навряд чи рентгеноскопія допомогла б з’ясувати їх причину. Чи причини.

Він кивнув.

— Я тому так уважно обстежив вашу куксу, бо ви не носите протеза. Я гадав, ви страждаєте на надчутливість. Боявся побачити ознаки інфекції. Проте все виглядає добре.

— Мені здається, я ще не готовий до протеза.

— Тоді добре. Навіть краще, ніж просто добре. Поважаючи роботу, якою ви займаєтесь, я скажу примовкою: «Що не поламане, того не варто лагодити». Ваші картини... вони просто чудові. Я з нетерпінням чекаю відкриття вашої виставки в «Ското». Ми прийдемо з дружиною, вона просто в захваті.

— Щиро дякую. За все. — Це прозвучало мляво, як мені здалося, але я все ще не навчився давати адекватні відповіді на такі компліменти.

— Те, що ви звичайним чином орендували Лососеву мизу, це печальний і водночас промовистий факт, — сказав Гедлок. — Роками, ви напевне чули про це, Елізабет безкоштовно надавала цей дім художникам. Потім вона захворіла і дозволила внести його до списку іншої своєї нерухомості, яка здається в оренду, щоправда, вона наголосила, що цей дім можна орендувати не менш як на три місяці або довше. Вона не бажала, щоб в ньому влаштовували вечірки якісь «весняні гуляки». Тільки не там, де колись Далі і Джеймс Бама[303] прихиляли свої легендарні голови.

— Я її розумію, це особливе місце.

— Так, хоча мало хто з митців, котрі там зупинялися, створили там щось особливе. І раптом з’являється «звичайнісінький» орендар — видужуючий після аварії будівничий з Міннесоти, і маємо... Ох, як би пораділа цьому факту Елізабет.

— У нас, у будівельному бізнесі, це називається штукатурними роботами, докторе Гедлок.

— Звіть мене Джин, — відгукнувся він. — Але ж люди, що були присутні на вашій лекції, так не вважають. Ви виступали чудово. Як би мені хотілося, щоб там тоді була Елізабет. Як би вона пишалася.

— Може, вона зможе побувати на відкритті виставки.

Джин Гедлок дуже повільно похитав головою,

—