Читати книгу - "Оголений нерв"

Цікавість взяла гору, і Настя знову обережно поглянула вниз. Один із бойовиків пішов за будинок. А якщо прийшли за нею? Від такої думки гучно і тривожно закалатало серце, і Настю вмить огорнули крижані тенета страху. Вона навшпиньки вийшла в коридор і прислухалася. Сходами хтось піднімався, гепаючи взуттям. Серце, здавалося, стугоніло так, що його чути навіть за дверима. Жінка затамувала дихання і почула, як клацнув замок у сусідів. Вона видихнула з полегшенням і знову пішла подивитися на легковик. Машина якраз від’їжджала, вона попрямувала в бік ГІАПу.

Вражена побаченим, схвильована та стривожена, Настя одразу вимкнула світло і пішла до своєї кімнати. Намагалася заснути і забути моторошну картину, яка стояла перед очима. Хто той чоловік? Чи ще колись побачать його рідні, чи знайдуть тіло десь у лісосмузі чи в Сіверському Дінці? Панує повне беззаконня, коли нема куди звернутися за допомогою, і це жахливо.

Настя забулася в тривожному сні, коли в її двері подзвонили. Все ще перебуваючи у тривозі від побаченого, вона не ввімкнула світло і босоніж тихенько пішла до дверей. Електронний годинник у коридорі показував третю ночі. Погане передчуття закралося в душу, холодком поповзло по спині. У всіх своїх є ключ від замка, тож за дверима хтось чужий, продовжує настирно тиснути на кнопку дзвінка. Настя тихенько заглянула у дверне вічко й обмерла — біля дверей стояв літній чоловік і з якимись паперами, а трохи нижче на сходах — троє чоловіків у камуфляжі і з автоматами. Тривожне почуття неминучості вмить зробило її тіло схожим на натягнуту тятиву. Вона позадкувала від дверей. Ноги стали ватяні і не слухалися, тому Настя сіла в крісло і втиснулася в нього всім тілом, ніби бажаючи розчинитися і стати невидимою. За нею прийшли. Про це натякала Іванна, намагалася попередити, але відкрито не сказала. Комунальні служби ходити зі списками серед ночі не будуть, та й було повідомлення про те, що вони зараз не ходять, тому не потрібно відчиняти двері незнайомцям. Виходить, кінець її життю? Від такої думки Настю обдало жаром, і минуле закрутилося в пам’яті, змінюючи картинки, ніби в калейдоскопі. «Зараз вони виб’ють двері, і ніхто не дізнається, де я поділася», — майнула в неї думка.

Одразу все життя з його негараздами, тривогами, розчаруваннями і бідами здалося таким прекрасним, найціннішим, найжаданішим, і неймовірно хотілося, щоб воно продовжувалося. А дзвінок усе дзеленькав, і Настя благала, щоб він не змовкав якнайдовше, бо стільки їй було відведено пожити. Дзвінок замовк, і Настя подумала, що її час перебування на цій грішній землі скінчився. За дверима чоловіки про щось погомоніли, почулися важкі кроки, які віддалялися. Все ще не вірячи в те, що лихо її оминуло, Настя довго сиділа, мов статуя. За дверима було тихо.

Настя підвелася і відчула, як тремтять ноги в колінах. Похитуючись, вона підійшла до дверей і подивилася у вічко — там нікого не було. Не вмикаючи світла, пішла на балкон, сторожко поглянула вниз. Ніде нікого. Вона ледь запалила цигарку — так тремтіли пальці. У голові шуміло, всі думки поглинула темрява, страх ослаб, задрімав. Темні вікна будинків вдивлялися в темряву німої ночі.

Таку моторошну темінь Настя бачила вперше. Чорне небо без жодної зірочки злилося з містом, де не світилося ні в одному вікні, не було вуличного освітлення, не мигали світлофори. Навіть на пагорбі праворуч не видно жодного вогника — напевно, у Лисичанську вимкнули світло. Усе стало німим, чорним, зловісним. Настя довго вслухалася в лунку тишу, але так і не почула ні звуку. Жінка навіть подумала, що могло статися щось жахливе і жодного мешканця не лишилося навколо, як у фантастичних фільмах, де все живе на Землі зникає. Стало моторошно від сторожкої тиші та непроглядної пітьми, і Настя пішла у кімнату. До самого ранку вона не зімкнула очей, прокручуючи в пам’яті події ночі. «Нічого нікому не розповідатиму, — вирішила вона. — Навіщо зайвий раз хвилювати рідних? Від смерті не втечеш, хай би де шукав від неї схованку, все одно прийде і знайде. Потрібно забути цю ніч, викреслити з пам’яті і продовжувати жити».

Розділ 62

Геннадій прийшов до Оксанки. Дівчина просяяла, кинулася до нього, обняла, притислася всім тілом.

— Нарешті! Ти повернувся, я так тебе чекала! — прошепотіла вона і гаряче поцілувала в губи. — Я так скучила за тобою!

— Я також, — сказав він, покриваючи її обличчя квапливими поцілунками. — Я в душ!

Вони кохалися довго і пристрасно. Так буває, коли закохані зустрічаються після розлуки, коли хочеться компенсувати і надолужити згаяний час. Її оголене тіло вабило хлопця, він гаряче цілував його, і воно ставало пружне й податливе, як теплий віск. Він ловив її пухкі м’які вуста і припадав до них губами, як подорожній у спеку до джерела, і не міг напитися кохання.

— Моя, лише моя, — шепотів він і запускав пальці в довге і шовковисте волосся.

— Мій коханий, — стогнала під ласками дівчина, — візьми мене, я так скучила за тобою…

Вони лежали на широкому ліжку стомлені і щасливі. Оксана поклала голову хлопцю на груди, і він вдихав запах її волосся. Воно пахло травами, можливо, ромашкою, і ще чимось смачним, солодким і п’янким. І раптом потужний вибух змусив закоханих стрімко підірватися з ліжка.

— Що це?! — закричала перелякана дівчина. — Нас бомблять!

— Спокійно, — сказав Геннадій, — ніхто нас не бомбить, вибухи не в місті.

— Але ж так стріляють! — у великих очах дівчини страх, розпач, сльози.

Геннадій вийшов на лоджію, прислухався. Він повернувся в кімнату і пояснив, що літаки кинули ракети, скоріш за все, у Лисичанську. Вона лежала, притиснувшись до Геннадія всім тілом. Він обняв її двома руками, ніби намагаючись захистити від страху, який скував тіло дівчини по руках і ногах: вона тремтіла і тихенько схлипувала. Коли все стихло, дівчина заспокоїлася і сказала:

— Добре, що ти вчасно нагодився. Що б я сама робила? Померла б від страху. Ти мене не покинеш?

— Ні.

— Я залишилася без роботи, клініку зачинили на невизначений час, — сказала дівчина. — За житло в цьому місяці заплатили батьки. Вони радять повернутися до них, але