Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

338
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 107 108 109 ... 194
Перейти на сторінку:
почули того ні Мамай, ні Лукія, бо ж їм було вже не до Песика, і припали на хвильку одне до одного, і задумались, замріялись про нездійсненне, а потім удвох стиха й заспівали.

Душу виливаючи, піснею заговорив до коханої зажурений Козак, та й співав аж так, що й соловейки позмовкали, слухаючи тугу козацьку, тугу одвічного воїна, який, воюючи, дім свій боронячи, мріє та й мріє про власне кубельце, про мир на землі:

Ой я зроду бурлакую,

Просто неба я ночую…

Хтів би в хаті ночувати,

Та ні жінки, ані хати

Не здобувся я…

Доленько моя!

Всі бажання, всі надії

Я б віддав тобі, Лукіє,

Та служити лиш отчизні

У часи суворі й грізні

Вірно мушу я…

Доленько моя!

Серцем збентежена Лукія відповідала коханому такою ж тихою піснею:

Мій Козаче, мій Мамаю,

Я про тебе пам’ятаю, —

Карі очі, біле чоло

Не забуду я ніколи,

Не забуду я…

Доленько моя!

Як у дзвоні й громі битви

Ти шептатимеш молитви, —

Про одне лиш я благаю:

Спом’яни мене, Мамаю,

Бо ж твоя лиш я…

Доленько моя!

Жартун одвічний знову прокидався в душі Козака Мамая, беручи гору над любовним смутком, і анахтемський запорожець відповідав Лукії трішки веселіше:

Їжа в мене — борщ та каша,

Знаю тільки «оченаша»,

Та й про тебе вставлю слово

У святу та божу мову,

Зіронько моя,

Доленько моя!

А там вони заспівали й удвох:

Синє море, чисте поле

Не розлучать нас ніколи.

Серед муки, серед бою

Завше серцем із тобою

Буду жити я…

Доленько моя!

Не тільки зворушений Песик Ложка, а й гончар Саливон слухав щойно народжену пісню, а коли Мамай та Лукія замовкли, коли стали, нарешті, прощатися, старий, перемазаний мокрою глиною, вийшов з дверей гончарні.

Та й гукнув:

— Агов, Мамаю!

— Га?

— Заходь до хати. Щось я тобі покажу.

13

У майстерні Саливона Глека було вогко й незатишно, як і в будь-якій старій гончарні.

Олійний ліхтар висів під низькою стелею, шипів і потріскував. Було б там зовсім темно, коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють посуд. У грі відблисків, які метушились по стінах майстерні, все видавалось химерним і непевним.

На трамках стояли готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики, мальовані чи просто муравлені, підсушені, але ще сирі.

Горно палало малим вогнем, щоб зразу посуд не порвати, і тільки годин через вісім Саливон мав запалити вогонь великий (з дров соснових, липових чи осикових), але й тепер гончарня виглядала святково, прикрашена клечанням, зіллям, квітами й травою.

— Сідай-но, Козаче, — запросив старий Глек, підсуваючи Мамаєві якусь дривітню, а сам узяв дугастий ніж, схожий на струг бондарський з двома дерев’яними держаками, та й повернувся до роботи.

Він, в котрий уже раз, перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев’яною довбешкою, щоб роздрібнити грудки, потім розмочував і довго місив, і все це вони робили тепер удвох із Лукією, бо челядників Саливон не тримав, а молодий гончаренко, Омелько, соборний протопсальт, був уже в далекій дорозі.

Мамай сів не на дривітню, а примостився біля волоського станка і, сам того не помічаючи, звичною рукою обмацував начиння: верхняк і спідняк, веретено і п’ятку, а потім, замислившись, зосереджено покручував станок ногою.

— Ні навіть проти свята не знаєте спочинку, — мовив нарешті Козак. — Навіщо зразу стільки глини?

— Владика святами веліли працювати.

— А хіба глечики… хіба вони такі потрібні для оборони?

— Ми тут з Лукією не глечики затіяли.

— А що ж?

— Підожди, покажу, — відмовив Саливон, не облишаючи роботи.

Лукія теж узялася до діла і не фарби мішала для малювання посуду, не зелень, не червень, не побілку, а почала також розстругувати мокру глину.

Відповідаючи на гончареві запитання — і про скарби, і про все, що діялось на Вкраїні, і про січових братчиків, товаришів та побратимів, Козак Мамай, ненароком ухопивши кусень готової глини, кинув на кружало, торкнув ногою станок, умочив руку в коновки, взяв дерев’яного ножа і за яку хвилю дротиною одрізав од верхняка бокасте горнятко, потім ще та й ще, і так хутко та справно, що Саливон тільки усміхався в прокурений вус: Мамай був майстром на всі штуки і вмів робити все на світі, бо ж тоді, в ті простацькі часи, не так уже й багато взагалі вміли люди робити…

Горнята ставали в ряд на трамках, чепурні, але важкенькі, бо глини Мамай не жалів, і приємно було подивитись на його вправні руки, і Лукія очей не одривала від коханого і аж розгнівалась на батенька, коли той, ховаючи в сивих вусах посмішку, сказав до Козака:

— Ти мені глини не гайнуй.

— Діло ж роблю! — весело огризнувся Мамай.

— Не те діло, — загадково сказав гончар. — Не для оборони.

— А що ж ти з глини зліпиш для оборони?

— Диви-но! — і кинувши чималий кавалок на верхняк, гончар закрутив, і стала під його руками виникати з глини — кухва не кухва, прездорова кубушка з вузьким горлечком, з товстими стінками.

— Що ж воно?

— Як назвати — не знаю. Але дивись! — І Саливон став показувати й розповідати: — Коли оцю макітру набити порохом і залізяччям, а сюди, в оці дірочки, вставити запалені ґноти та й скинути з вежі на голови однокрилівцям або німцям…

— Ого? — здивувався Мамай. — Хто вигадав?

— Не я, — відказав гончар і скоса блимнув у той куток, де тільки-но працювала Лукія. — Це вони… з Омеляном придумали…

Мамай обернувся до дівчини, але її в гончарні вже не було.

За хвильку перед тим почувши на вулиці якийсь шарварок, та ще й здалось їй, буцім десь пролунав владний голос Подолянки, Лукія мерщій метнулась туди ж, бо кликав воєнний обов’язок, бо це ж була не просто нещаслива дівка, а суворий начальник міської сторожі.

Мамай дивився в куток, де щойно працювала кохана, взяв її струга, що був іще теплий від дотику мозолястих рук.

Зітхнувши, Мамай повернувся до щойно виліпленої череп’яної бомби:

— Що ж воно з цього дива буде?

— Було б щось… — відмовив Глек. — Та немає в нас зайвого пороху на дурні витребеньки.

— Це слова пана Купи?

— Атож!

— Порох буде…

Уклонившись, Мамай хутко вийшов на вулицю.

Песик Ложка поважно виступив за ним.

14

Увесь той вечір шастав по Мирославу наш Козак Мамай, навідуючи старих знайомих, ремісників, і мало хто спав чи гуляв того вечора, бо всіх добрих людей пильно до діла

1 ... 107 108 109 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"