Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

— пістряві шовкові пелюстки, тихе погойдування яких раптом переходило у білі, ще м’якіші тканини й лише їхнім ніжним шумовинням торкалося тіла; це вбрання, нагадуючи хвилі тим, що поєднувало щось принадно-спокусливе з чимось таким, що відштовхувало погляд, воднораз було ще й мудрованою системо перешкод і укріплень довкола майстерно захищених чудес, а крім того, за всієї своєї неприродности становило вміло задрапований театр кохання, захопливу темінь якого осяває лише слабеньке світло уяви. Тепер? Це втілення підготовки Ульріх щодня бачив тепер немовби зсередини, в розібраному вигляді й у деталях. І хоча жіночі таємниці вже давно не становили для нього таємниць — саме тому, що він усе життя повз них лише пробігав, мов через передпокої чи палісадники, — тепер, коли не було ні проходу, ні мети, вони набували зовсім іншого сенсу. Віддавалася рикошетом напруженість, прихована в усіх тих речах. Ульріхові важко було сказати, до яких змін вона спричиняла. Він з цілковитим правом мав себе за чоловіка з яскраво вираженою чоловічою натурою, і йому здавалося досить природним, що такий чоловік може спокуситися поглянути на те, чого так часто жадаєш, і з другого боку; але іноді через це серце його мало не облягала тривога, й він, сміючись, проти цього повставав.

 — Таке враження, неначе вранці я прокинувся, а навколо мене раптом виросли мури жіночого пансіону й з усіх боків відгородили мене від світу! — заявив він.

 — І це лякає? — спитала Аґата.

 — Не знаю, — відповів Ульріх.

Потім він назвав сестру плотолюбною рослиною, а себе — нещасною комахою, що заповзла до її осяйної чашечки.

 — Ти зімкнула її навколо мене, — промовив він, — і ось я сиджу серед барв, ароматів та блиску й, ставши вже, всупереч своїй природі, частиною тебе, чекаю на самчиків, яких ми привабимо!

На душі в нього ставало справді досить дивно, коли він бачив, яке враження сестра справляє на чоловіків, — він, хто саме тим і клопотався, щоб «знайти їй чоловіка». Він Аґату не ревнував, ні, та й хто він був такий, щоб її ревнувати?! Її щастя було йому важливіше, ніж власне, і він бажав, щоб якомога скоріше знайшовся гідний чоловік і вивів сестру з того перехідного стану, в якому вона опинилася після розриву з Гаґауером. А проте коли він бачив її серед гурту чоловіків, що упадали коло неї, чи коли на вулиці який-небудь чоловік, приваблений її вродою, зазирав їй в обличчя, не зважаючи на її супутника, Ульріх не знав тоді, що з ним діється. У такі хвилини в нього (позаяк на звичайну реакцію — чоловічі ревнощі — він права не мав) також часто прокидалося відчуття, ніби довкола змикається світ, до якого він ще не ступив. Про чоловічі дивацтва й примхи він знав із власного досвіду так само добре, як і про обережніший жіночий флірт, і страждав, коли бачив, що суб’єктом і об’єктом усього цього стає й Аґата; йому здавалося, ніби він спостерігає женихання коней чи мишей; форкання й іржання, згорнені в трубочку й розтягнені губи, все, за допомогою чого незнайомі люди самовдоволено й так, щоб задоволеним лишився й ще хтось, відрекомендовуються одне одному, було йому огидне, — йому, хто на все це дивився без співчуття, як на важкий дурман, що підіймається з людського нутра. І хоч він усе ж таки й прирівнював себе до сестри, бо це відповідало його глибокій внутрішній потребі, однак іноді, вже згодом, збентежений такою своєю терплячістю, відчував мало не сором, що його зазнає нормальна людина, коли з нею під яким-небудь приводом зближується ненормальна. Коли Ульріх зізнався в цьому Аґаті, та засміялася й відповіла:

 — У нашому колі є ж бо й кілька жінок, які дуже упадають біля тебе.

Що тут діялося? Ульріх сказав:

 — По суті, це протест супроти світу. І ще він додав:

 — Ти знаєш Вальтера. Ми давно вже не любимо один одного. Та хоч я й злюся на нього і знаю, що і я його дратую, але в мене все ж таки нерідко, тільки-но побачу його, зринає тепле відчуття, так ніби у нас із ним цілковита злагода, хоч насправді це зовсім не так. Знаєш, ми багато чого в житті розуміємо, хоча з ним і не згодні, й тому погоджуватися з ким-небудь заздалегідь, ще доти, як ти його зрозумів, — це така сама казково чарівна нісенітниця, як те, що навесні вода зусібіч стікає в долину!

І Ульріх відчув: «Тепер це так!» І подумав: «Як тільки мені пощастить геть позбутися егоцентризму, егоїзму, найменшого відразливо-байдужого почуття до Аґати, тоді вона витягне з мене властивості, як магнітна гора цвяхи із судна! У своїй моралі я розпадуся на атоми, повернуся до первісного стану, в якому не буду ні собою, ні нею! Може, в цьому й полягає найвище щастя?!»

Але сказав він лише:

 — Так смішно спостерігати за тобою! Аґата густо зашарілася й відповіла:

 — Чому це «смішно»?

 — Ох, та не знаю, — сказав Ульріх. — Іноді ти мене соромишся. Але потім згадуєш, що я ж бо — «лише твій брат». А іншим разом, навпаки, не соромишся, коли я застаю тебе за обставин, які дуже зацікавили б чужого чоловіка. Але потім тобі раптом все ж таки спадає на думку, що це — не для моїх очей, і ти кажеш мені відвернутися.

 — Але чому це смішно? — допитувалась Аґата.

 — Мабуть, це просто щастя — стежити за ким-небудь поглядом, не знаючи навіщо, — промовив Ульріх. — Це нагадує прив’язаність дитини до своїх речей. Без розумової безпорадности дитини.

 — Може, тобі просто смішно грати у брата й сестру, — відповіла Аґата, — тому що грати в чоловіка й жінку ти вже ситий донесхочу?!

 — Може, й так, — мовив Ульріх, стежачи за нею. — Спочатку кохання — це просто прагнення наблизитись, інстинкт схопити. Його розклали на два полюси — чоловічий і жіночий, і між ними виникли божевільні напруги, перешкоди, конвульсії й переродження. Сьогодні ми ситі цією роздутою ідеологією, що вже мало не така сама смішна, як гастрософія. Я певен, Аґато: більшість людей були б вельми задоволені, якби пощастило розірвати цей зв’язок між дрібним подразненням шкіри й усією особистістю! І рано чи пізно настане ера простої сексуальної товариськости, коли хлопчик і дівчинка з одностайним нерозумінням дивитимуться на купу старих, зламаних заводних пружин, які колись були чоловіком і жінкою!

 — Але