Читати книгу - "11/22/63"

— Судячи з вашого опису, це найближча річ до тієї, якої ви потребуєте. Маленька, бо зовсім не має ніяких радіоламп, і плюс їй не потрібні батареї. Живиться від звичайної домашньої електромережі.

— Її треба вмикати в розетку?

— Авжеж, а що не так? Ваша дружина з її бойфрендом побачать цю штуку й скажуть: «Як гарно, поки нас не було, хтось оснастив квартиру підслухом, давай-но спершу погарцюємо гарненько, щоб аж луна йшла, а потім уже любесенько поговоримо про всі наші справи».

Гаразд, нехай химерний чудасій цей парубок. Тим не менше, терпіння є великою чеснотою. А я потребую того, що потребую.

— І що в такому разі з цим робити?

Він поплескав по диску:

— Ця штука вмонтовується в основу лампи. Тільки не в торшер, якщо вас не цікавлять записи тупотіння мишей під дошками підлоги, вам це втямки? Вмонтовується у настільну лампу, котра стоятиме достатньо високо, щоб ловити людські балачки. — Він погладив пальцями дроти. — Червоний і жовтий під’єднуються до шнура лампи, шнур лампи встромляється в розетку. Жучок спить, аж поки хтось не ввімкне лампу. Але щойно її ввімкнули, тут вам і бінго, смакуйте на повну.

— А оця штука, це мікрофон?

— Йоп, до того ж, як на американський виріб, це добрий майк. Осьо, бачите ще оці два дроти? Синій і зелений?

— Угу.

Він відкрив картонну коробочку з надрукованими на ній японськими літерами і витяг звідти котушковий магнітофон. Той був більшим за пачку улюбленого «Вінстона» Сейді, проте не набагато.

— Ці дроти підключаєте сюди. Базовий прилад в лампі, магнітофон кладете в якусь шухлядку, можна під трусики вашої дружини. Або просвердлюєте дірочку в стіні й ховаєте його в шафі.

— Магнітофон також живиться через шнур лампи?

— Природно.

— Можу я отримати пару таких «Лун»?

— Я можу організувати вам хоч би й чотири штуки, якщо бажаєте. Хоча це може забрати з тиждень часу.

— Двох вистачить. Скільки?

— Апарати цього штибу недешеві. Пара стане у сто сорок. Дешевше не можу. І тільки готівкою. — Він говорив з жалем, який натякав на те, що ось лишень ми з ним разом щойно насолоджувалися такими приємними техно-мареннями, а тепер наше спільне сновидіння уже майже скінчилося.

— А скільки мені коштуватиме, якщо ви особисто займетеся монтажем? — Я помітив на ньому тінь тривоги і поспішив її розвіяти. — Я не маю на увазі нелегальне вторгнення до будинку, ні, нічого й зблизька такого. Просто встановити жучки в пару ламп і підключити магнітофони — можете ви це зробити?

— Звичайно, я можу, містере…

— Скажімо, містер Доу. Джон Доу[407].

Очі його спалахнули, як, можу собі уявити, вони були спалахнули в Е. Говарда Ганта, тільки-но той уздрів ті перспективи, що крилися в готелі «Вотергейт»[408].

— Гарне ім’я.

— Дякую. І бажано було б мати пару варіантів шнурів. Короткий, якщо мені вдасться сховати магнітофон поблизу, та довший, якщо мені доведеться ховати його в шафі або по інший бік стіни.

— Це я можу, але не варто робити їх довшими за десять футів, бо звук тоді буде зовсім брудний. Ну й, чим довший шнур, тим більше шансів, що хтось його помітить.

Навіть викладач англійської спроможний був це зрозуміти.

— Скільки за всю оборудку?

— Ммм… сто вісімдесят?

Він явно готовий був торгуватися, але я не мав на це ані часу, ані бажання. Тому, виклавши на прилавок п’ять двадцяток, я сказав:

— Решту ви отримаєте, коли я забиратиму апаратуру. Але спершу ми її перевіримо, аби впевнитися, що все працює, згодні?

— Йо, чудово.

— А, ось що ще. Дістаньте вживані лампи. Щоб такі були, ветхі.

— Ветхі?

— Такі, ніби їх надибали десь на надвірному розпродажі або на блошиному ринку по четвертачку за штуку. — Коли маєш в себе за плечима кілька спектаклів (рахуючи з тими, що я колись ставив у ЛСШ, «Про мишей і людей» був у мене п’ятим), ти бодай хоч трішечки, але вже розумієшся на декораціях. Найменше мені хотілося, щоб з якоїсь напівумебльованої квартири хтось поцупив лампу, начинену підслухом.

На коротку мить він зачудовано завмер, а потім його обличчя розквітло співучасницькою посмішкою:

— Второпав. Реалізм.

— Так в плані, казала пані. — Я вже було вирушив до дверей, але раптом повернувся назад, сперся долонями на вітрину з транзисторними радіоприймачами і зазирнув йому в очі. Не можу присягтися, ніби він в мені упізнав людину, котра вбила Френка Даннінга, але також не можу сказати напевно, що він її не впізнав. — Ви ж не збираєтеся про це базікати, чи не так?

— Ні! Звісно ж, ні! — він ніби зіпер зашморгнув собі на губах порухом пари пальців.

— Оце й файно, — мовив я. — Коли?

— Дайте мені кілька днів.

— Я повернуся наступного понеділка. О котрій ви закриваєтеся?

— О п’ятій.

Я прикинув відстань від Джоді до Далласа і сказав:

— Ще двадцятка згори, якщо зачекаєте до сьомої. Це найраніше, коли я зможу встигнути. Вам годиться?

— Йо.

— Добре. Щоб усе було готове.

— Буде. Щось іще?

— Йо. Якого біса вас звуть Тихим Мічем?

Я гадав, що він відповість «бо я вмію тримати мовчанку про чужі таємниці», але почув інше.

— Коли я був ще зовсім малий, я вважав, що та Різдвяна пісня про мене. Отак воно до мене й пристало.

Я не перепитував, але сенс його пояснення дійшов мені вже на півдорозі до машини, і я зареготав.

Тихий Міч, Святий Міч.

Іноді світ, в якому ми живемо, справді буває місциною, де трапляються дивні дива.

3

Повернувшись до Сполучених Штатів, Лі з Мариною жили в багатьох дешевих орендованих квартирах, включно з тією в Новому Орлеані, яку я вже встиг відвідати, але, засновуючись на нотатках Ела, я гадав, що мені варто сконцентруватися лише на двох з них. Одна містилася під номером 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі. Друга була у Форт-Ворті, і саме туди я вирушив після мого візиту до Тихого Міча.

Я мав мапу міста, але все одно довелося тричі питатися про дорогу в людей. Останньою була літня чорна жінка, продавчиня в крамничці «Мама & Тато»[409], котра й показала мені правильний напрямок. Побачивши врешті те, що шукав, я не здивувався, що це місце було так важко знайти. Це задуп’я Мерседес-стрит було немощеною, вбитою до бетонної твердості дорогою, вздовж якої тягнулися облуплені будинки, хіба що лише трішки кращі за халупи фермерських наймитів. Вулиця вливалася до великої, загалом майже порожньої автостоянки, де крізь потрісканий асфальт проросли бур’яни. Поза цим паркінгом стирчала задня стіна складської будівлі.