Читати книгу - "Меч Арея"

Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримільда впівголосу провадила:

— Соромно мені жити в городі твоєму, ніби я-м безрідна сирота. То мама таки вмерла, вітця ж я-м і не виділа ніколи, але ж... братів маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завіз аж у козарську волость...

— То яку хіть маєш? — спитав Гатило.

— Посли гінця до братів моїх.

— Пощо?

— Хтіла би-м видіти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.

Гатило .відвернувсь і мовив:

— Зараз ніколи мені... Маю клопоти нагальніші...

Та Гримільда не скінчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:

— Тобі добре тутки... Маєш усих родаків кревних, а я-м неначе роба якась... Пощо не заслеш гінця чи гайдаря в Новий Луг до братів?

І Гатило подумав: а чому й справді не гукнути шуряків до городу Києвого? Й Гримільді буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стільки літ і не дає впокоїтися?

Він сказав:

— Речи Войславові, нехай сле гайдарів. До річки Райни за холоду можна дістатись, а назад повернуться вже навесні.

Гримільда не відповіла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Він лежав і думав про свою жону. Стільки літ і зим одтоді минуло, як привіз її сюди, в свій город вічний і в свій дім, а так до краю й не зміг зрозуміти сієї жони.

Рано-вранці Гримільда, доручивши всі справи Адамісові, послала старого тивуна гота Інгельда до велійого болярина Войслава, який замешкав у всхідньому куті городу Києвого, збудувавши собі добрий терем і перевізши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смерті Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка.

Войслав не забарився, й Гримільда наказала йому:

— Сли сюди ябедника.

— Нащо?

— Писати-ймемо ябеду братам моїм — Ганові й Горватові.

— Костана в Києвому городі нема, — подумавши, сказав старий конюший.

— Сли котрогось инчого.

— Ті по-готському не знають.

— Давай абиякого. Мої брати читати не знають ні по якому.

— Русич є.

Княгиня махнула рукою. Русич — то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, ніби Гатило міг роздумати й зламати своє слово.

Ябедник і тлумач Русич прийшов із усім причандаллям: в одній руці ніс високе писалище на бронзових ніжках, у другій — згорнений трубочкою рівно вирізаний шмат вовчої сириці. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висіли йому на жовтім опоясі.

Він прилаштувався коло вікна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримільда не знала, як йому підказувати, й Русич попросив княгиню розповісти, що вона хоче. Гримільда довго пояснювала йому, нарешті ябедник спитав:

— По-грецькому чи по-руському?

Вона подумала.

— Черти по-руському.

Коли ябедник закінчив короткого листа, в якому Гримільда запрошувала старших братів у гості від свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкіра, змережена кучерявими четними різами, й глянув на княгиню:

— А печать яку?

Гримільда, повагавшись, зняла з руки свій, ще матір'ю подарований, золотий перстень із голубим камінцем і простягла ябедникові. Русич загорнув перстень у пергамен і скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест.

Вість можна було послати й узавтра, бо ж понеділок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарів негайно, давши їм на дорогу по коневі й по жмені грецьких срібних нумизм на харч.

— Як вернетеся, дам ще, — сказала вона. — Чим швидше — тим більше.

Гайдарі були в нових баранячих гунях і не лякалися морозу, від якого аж ніздрі липли. Й тільки важкий день понеділок трохи бентежив їх. Вони сіли верхи, закинули свої гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь.

Гатило, довідавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарів так несподівано швидко, теж здивувався:

— В понеділок?

Але інші клопоти відвернули його, й він одразу ж забув ту прикрість. Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана.

— В гридницях приворітних сидить Людота, городиський коваль. Знаєш його?

— Зна-аю, — лінькуватим голосом протяг Маас.

— Біжи й речи, хай прийде до мене.

— Біжу-у... — промовив так само челядник і спроквола потягся до дверей. Він усе робив повільно, як і говорив, і те тягучке ім'я цілком відповідало його лінькуватій вдачі: Ма-ас... Богдана завше дратувала Маасова неквапливість, але він чомусь любив сього добродушного чоловіка ще з дитинства, коли той був робом батька його.

Людота прийшов нескоро, й Гатило сидів коло вікна й дививсь у каламутну прозорінь слюдяних шибочок, убільшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стільник, хистила світлицю від надвірньої студіні, все розпливалось і втрачало свої риси. Люди були схожі на цибатих примар, а коні незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжніми, й Гатилові подумалось, що й у житті буває таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, — ніби чужими очима, — й бачиш геть інше... Невже ж і жона його Гримільда довідалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночі? Мав би розповісти їй все те, але тоді не розповів, а тепер уже не знаходив приводу.

Богдан Гатило вирішив одвернутись від тих дурних думок і почав обмірковувати, що скаже ковалеві. Коли б він погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не міг і знову й знову сушив собі голову, як допомогти ковалеві.

Про нього розповіли йому гончар Велко та між Лосько, новий десятник у приворітніх гридницях і тепер Гатило знав усі Людотині поневіряння.

Віддавши тоді Гатилові меч у таборі під стінами городу кам'яного Медіоланума, що ще тому літ кількадесят був стольницею Західньої імперії, Людота переплив човником на той берег річки Мінціуму й долиною глибокого Паду пішов на всхід. Ішов швидко, його ввесь час підганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цілих дві сідмиці раніше від раті Гатилової. Й нікого не застав у хижі