Читати книгу - "Повiя"

- Да, она была даровитая. Очень даровитая, - подумавши, мовив Проценко. - Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!

- Царство небесне їй! - повiдав Рубець. - Отруїлася. I пiп пiшов у ченцi. Вони таки чуднi обоє були.

- Взбалмошное существо! - одно мовив Проценко.

- Тодi у городi всi казали, що через вас, - додав Книш.

- Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?

I Книш, i Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись i зачухавши потилицю, сказав:

- Уже менi сi баби! Ну, баби… Прислужник принiс чай, вино i ром.

- Ах, это хорошо! - мовив Проценко i присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з мiсця, зачинав ходити по халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан - гарячий, знову пiде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервонiло, очi потускнiли, вiн часто скидав своє пенсне, протирав i знову чiпляв на нiс.

- Григорiй Петрович! Здрзстуйте! - хтось голосно i жирно привiтався до його, коли вiн знову вийшов був проходитись. - Ви самi? Що ви тут сновигаєте?

- Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?

- Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн? Де вiн? - замовив той же голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.

Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозi халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними усами. Рубець зразу пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий та гудючий, такий i на зрiст високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То було у довгiй суконнiй каптанинi, а тепер у короткополому сертуку, штани не синi китаєвi в чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпається, на руках золотi перснi дорогими камiнцями грають.

- Антон Петрович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим!-гукав Колiсник, прискакуючи до Рубця, i полiз цiлуватися.

- Бач, де вони примостилися! Зiбрались утрьох земляки собi та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю i я з вами чарочку ромку.

- Костянтин Петрович! А може, чайку? - попитав Проценко.

- Нi. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашiй частi. А то i в земствi кажуть, що я мужик. Так уже мужиком i буду. Будьмо здоровi. - I вiн зразу перехилив чарку.

- Ну, як же ви поживаете? - запитав вiн у Рубця. - Чув, службу перемiнили, по земству пiшли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопiтна тiльки служба. Нiколи i на мiсцi не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди мiсток бiжи строїти, туди греблю гатити. Страх дiла! I в городi покiйно не посидиш. Воно як пани - всюди пани. Он i мої товаришi - вибрали собi панське дiло - сидять та пишуть, а ти, Колiсниче, котися. Куди стрiло, туди й брiло! Оце перед собранiєм тiльки й спочинеш. А там - гайда! З повозки i не злазиш.

- Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок iде, iч, як роздобрiли, - усмiхнувся Книш.

- Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Дiло не стоїть. Ох! I забув попитатися, - повернувся вiн до Проценка. - Бачили диво?

- Яке диво? - спитався той, присмоктуючи холодний чай.

- Як яке диво? - скрикнув Колiсник. - Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки - так так! Повногрудi - от! Куценькi платтячка - так! нiжки - такi, позатягуванi у блакитнi чулочки. А личка - одно рожа, друге лiлiя. Зроду-вiку не бачив кращого нiчого. А найпаче одна - Наташка. Як там у казках кажуть: на лобi мiсяць, на потилицi звiзда?

- Ну, вже й пiшов розписувати! - знову увернув Книш.

- Е, це вже по його частi! - додав i Проценко.

- Не вiрите? От побачите. Незабаром почнуть спiвати. Побачите.

Книш i Проценко почали реготатися, який Колiсник охочий до дiвчат.

- Було колись - кожна руба становись! А тепер що? Нiкчемний став. От так ще побазiкати, полюбуватися, а до дiла - нi к бiсу! - одмагався Колiсник, наливаючи знову чарку рому.

У садку тим часом народ зашумiв, всi пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: "Зараз будуть спiвати! Зараз!"

- О-о, ходiмо, ходiмо! - заметушився Колiсник.

- Ну, чого його? - умiшався Рубець. - Хай уже iдуть молодшi. А нам, старим…

- Хiба i старого кров не грiє? Ходiмо. - i, покидавши недопитки, усi кинулись чимдуж до вокзалу. Колiсник iшов уперед i тяг за руку Рубця, котрий нiяк не поспiшав за швидким i вертлявим своїм земляком. Проценко i Книш чимчикували з бокiв. Коло вокзалу була така давка i тiснота, що страх; неначе бджоли облiпили невеличкi вiчка своїх уликiв, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одiвшись, цiлою купою сунули. Посунулись за другими i нашi i зразу метнулися одбирати найвиднiшого мiсця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрiй спереду рядком уже стояли арф'янки i прикро позирали то в той, то в другий бiк; у деякої непримiтна усмiшка пробiгала на устах, грала на блискучих очах. З усiх сторiн тiльки й чулося дивування.

- Он, ото Наташка. Середня. Дивiться. Дивiться-бо! - крикнув Колiсник, упираючи очi на середню дiвчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так iшлося до її бiлого, як снiг, тiла, вона, наче лiлiя серед пучка квiток, видiлялася серед своїх товаришок.

- У-у-у! - загув Проценко. - Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! - здивувавшись, каже вiн Колiсниковi.

- Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда? На лобi мiсяць, на потилицi