Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Та скільки Нік не вглядався в небесні світила — жодне не було йому знайоме. До настання ночі вони з монахом встигли наносити хмизу, розвести багаття і зварити каші. Місяць золотою таблеткою висів над пустелею, ватра палахкотіла і жодна тварина не наважувалася наблизитися до мандрівників.

— Ніч надто зоряна як для цих країв, — сказав монах, помішуючи кашу у казанку.

Нік окинув оком небо, воно не видалося йому світлим. Зорі хоч і пускали своє мерехтливе сяйво, проте воно було бліде і далеке.

— Що ж в інші ночі тут суцільний морок?

— Морок і холод. Там, куди ти прямуєш — царство снігів, тож не чекай тепла і світла. — монах хитро зіщулився. — Там, — монах підняв руку, — починаються справжні гори, на них вічно лежать снігові шапки і живуть духи гір. Вони приймають різні подоби — принцес в шовкових одежах, білосніжних коней і снігових людей, заманюють мандрівників у розщелини і зіштовхують у прірву.

Нік не відповів.

— Бачив я таких як ти. — продовжував монах, — Всі вони були не з лякливих. Всім треба було в наскальний монастир, але де вони тепер? Ти теж туди прямуєш, еге ж?

Нік глянув на монаха впритул, підчепив дерев’яною ложкою кашу і подмухав на неї.

— Можеш не відповідати. Задля іншого сюди не заходять.

— Ти був там? — запитав Нік по деякій паузі.

— Не доводилося. — зізнався монах. — Але багато чув про нього. Місце, скажу тобі, не з приємних. Краще туди не потикатися.

«А сам ти, чоловіче добрий, куди йдеш такої пори та й ще самотою? Хто тебе знає, що маєш на гадці», — подумав про себе Нік, а вголос мовив:

— Пізно вже. Йди спати. Я повартую. — і цією фразою ухилився від розмови.

Монах продер очі задовго до світанку і запропонував Ніку трохи подрімати. Той відмовився. Спати на новому місці з незнайомцем, нехай навіть той і врятував йому життя, було якось необачно.

— Пішов би відпочив, шлях далекий і нелегкий, — наполягав монах і Нікові не сподобалась така його настирність. Він продовжував незворушно сидіти напроти монаха, вдивлявся в його одіяння. Капюшон з теплої тканини спадав тому на очі і чи то через холод, чи через сонливість він дививсь на Ніка якось з-під лоба, понуро і непривітно.

— Зрозуміло, — врешті сказав монах. Не довіряєш мені.

Нік змовчав. Лише підлив чаю з термоса і втупився в зоряне небо. Потім краєм ока глянув на монаха і у язиках полум’я його усмішка видалася Нікові подібною до оскалу шакала. Нік хотів щось сказати, але губи не слухались, рот, немов наповнився водою, а очі заплющились.

Останньою думкою, яка майнула в голові за мить до непритомності, була — … Сувій має бути знищений, але ніхто не повинен прочитати його…

Тепер у неї не було ні найменших спогадів. Всередині — суцільна пустка. І це після скількох місяців тренувань. Здається все марно і вже нічого не згадати. Вивчати найпотаємніші глибини своєї пам’яті, максимально напружувати її, тренувати за всіма відомими методиками і в результаті не видобути з неї анічогісінько. Отже, все це неефективно — потрібні радикальніші методи. Наприклад, гіпноз.

Ця практика заборонена в Еру Риб. Тому Арніка дуже довго на неї наважувалась…

Аби реалізувати задумане, вона вирушила на пошуки живої води — провідниці інформації між двома світами — цим та світом померлих. В Еру Риб місць з живою лишилося небагато. Одним з них, найдоступнішим, була покинута криниця. Саме до неї і попрямувала Арніка.

Лексус зупинився перед Заросняком — долиною рідкісних білих ліан, занесених до червоної книги. Далі їхати не мало сенсу — починалися непрохідні хащі.

— Залишайся тут, — наказала Арніка водію, — далі я піду сама.

— Але, пані Арніко, — спробував заперечити водій.

Арніка приклала палець до губ і загадково промовила:

— Тсс… Розбурхаєш духів Землі — клопотів не оминеш.

Дівчина озброїлась срібною палицею з рожевим наконечником і повільно подалась у зарослі. За мить вона остаточно зникла в зелені ліан.

Водій розпачливо похитав головою. Якщо з Богинею щось станеться, його, мабуть, четвертують, але з іншого боку, хіба він міг перечити Богині? Та й хіба може з Богинею статись щось лихе, швидше це його біда спіткає.

Водій остаточно заплутався у своїх думках. Як все-таки складно бути водієм Богині і чому ці Боги досі не навчилися переміщатися без допомоги транспорту?

Між тим, Арніка дісталась до криниці, порослої дикоростами. Криницю довелося довго розчищати палицею, перш ніж вода зблиснула на сонці. Поруч стояло, припнуте цупкою мотузкою цеберко. Дівчина опустила його в криницю і воно плюхнулось, зачерпнуло води і зі скрипом почало підійматися, немов відмотуючи частину чогось назад. Діставши води, дівчина вмилась, а потім довго вдивлялась у своє відображення у воді.

Через деякий час її обличчя зникло, по воді пішли кола, гладка поверхня поділилась на дві частини і стала дзеркальною. І в цих частинах Арніка побачила маленьку дівчинку у яскравій сукні, що йшла з матір’ю по залитій сонцем вулиці і чоловіка з рюкзаком в сонячних окулярах і теплому одязі. Він піднімався в гори.

Арніка вражено дивилася у воду: два зображення і схоже, що обидва — з Ери Водолія. Що ж це означає?

Коли дівчина вибралася із заросляка на вулиці стояла суцільна темрява. Стурбований водій тупцяв на місці із засвіченим ліхтариком, запримітивши її вигукнув:

— Хвала, Богу!

— Чого ти такий наляканий!

— Вас так довго не було, пані, що я подумав чи не вхопили Вас бува демониці.