Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Арніка тихо засміялася.

— Ох нелегко мені з вами, — бідкався водій. — Я вже й не знаю як доводилося візничим колісниць інших Богів, але можу їм тільки поспівчувати.

Арніка нахилилась ближче до водія і спитала пошепки:

— Дай мені відповідь на одне питання, але чесно.

— Спробую, пані, — спантеличено мовив той.

— Тільки не дивуйся, гаразд? Кажуть, що в цій Ері з моєю появою щось змінилося. Але ніхто не розповідає, що саме.

— Як пані, ви не знаєте? — розгублено мовив водій.

— А що я маю знати? Я не відаю, яким було життя до моєї появи тут, а ти, певно, пам’ятаєш.

Водій почесав потилицю:

— Як би вам сказати, змінилося багато чого. Люди стали чуйніші, злочинність зникла, одностатеві шлюби щезли.

— Ти хочеш сказати — зросла моральність.

— А то!

— Це я вже чула. Але це наслідки переміни. А про саму переміну ніхто не говорить.

— Не прийнято, пані. Такий звичай.

— Хто його запровадив?

Водій стенув плечима.

— Вважають, що це і так усі знають. А ті, хто з’явився на світ після зміни… їм краще і не знати, що колись було інакше.

— Було щось лихе, так?

Водій довго дивився на Арніку, потім похитав головою.

— Не можу про це говорити.

Арніка зітхнула, забралася в авто, укуталася пледом і промовила:

— Що ж, не можеш, то й не треба. Поїхали додому.

Всю дорогу додому Арніка думала про свої видіння. Вона була певна: між побаченим і нею є якийсь зв'язок. Інколи їй навіть здавалося, що та мала і є вона сама в дитинстві, адже і раніше вона з’являлась їй у снах. Але між часом, коли жила та дівчинка і нею теперішньою пролягли тисячоліття. І навіть якщо уявити, що вона і є та дівчинка, що дивом опинилась в Ері Риб, чому тоді вона нічого не пам’ятає з свого попереднього життя, крім того єдиного епізоду?

Арніці все здавалося, що її снам не вистачає якоїсь цілісності, немовби хтось вирізав з них чималий шматок, в якому були пояснення.

Подорож до криниці не пролила світла на загадку, що турбувала її, а лише ще більше все заплутала. Адже тепер з’явилось ще одне видіння.

— Цікаво, що їх об’єднує? Ера Водолія? — замислено прошепотіла дівчина.

Отямився Нік від різкого клацання над правим вухом. Ні монаха, ані його рюкзака поруч не було, вогонь згас. Він оглянув себе і зрозумів, що геть голий, в чому мати народила. Але найгірше було те, що в кількох кроках від нього стояло мохнате незграбне створіння з кликами із яких капала слина. Саме воно і видавало клацання, яке розбурхало Ніка.

В одному монах не збрехав. Кішка, яка вчора напала на нього, видавалась янголом порівняно з цим монстром. Незваний гість дивився на Ніка червоними голодними очима, шерсть його, що стала дибки, підсвічувалась холодним світлом зірок і, здавалася, сірувато-срібною. Потвора не рухалася.

Нік оцінив ситуацію. Посох лежав в кількох кроках від нього. Добре, що монах не прихопив його з собою. Мабуть, не мав уяви про силу цього предмета. Отже, треба лише дотягнутися до нього і натиснути на кнопку, і тоді вогонь вдарить в обличчя тварюці. Але діяти треба швидко. Нік відчував, що реакція у цієї істоти миттєва. Шанси невеликі, але альтернативи немає, як і часу на роздуми. Цікаво, що змусило тварину вичікувати, а не накинутись одразу — страх, цікавість, чи інстинктивне відчуття могутньої сили посоху, нехай і вимкненого. Але зараз про це розмірковувати ніколи.

…І все ж таки він встиг. Спалах, потужний як сонце, вирвався з посоха і вдарив в морду тварюці. Звір отетеріло відскочив і побіг геть, в повітрі запахло підсмаленою шерстю.

Віддихавшись, Нік роззирнувся довкола. Принаймні одна небезпека ліквідована. Але чи вона єдина?

Нік пригадав вчорашній вечір і у нього не лишилося сумнівів: все це підлаштував монах, мабуть непомітно підсипав чогось у чай, потім роздягнув його, відібрав весь одяг. Сувій…

Всередині у Ніка все похололо. Він спробував згадати останні миті, коли ще був при пам’яті. Таки згадав; він встиг проковтнути Сувій, зробив це швидше інстинктивно, відчувши, що непритомніє.

Нік втомлено розсміявся… «Ну ось флешка і опинилась в обителі Дев’яти Брам — тобто, за Бхагавд гітою, в тілі людському. Хоча і проти моєї волі. Але нічого не змінилося. Таки Грігор розвів мене».

Нік спробував вгамуватись, знову подумав про свого горе-супутника.

Ким був цей монах? Всбістом, Орутом, чи діяв сам по собі? Одне не лишало сумнівів — він шукав саме Сувій, задля цього і роздягнув Ніка, відібрав рюкзак. Але, очевидно, він не уявляв, як виглядає те, що шукав і не помітив, як Нік проковтнув Його. Інакше живіт би у Ніка зараз був розпоротий, а душа витала б далеко звідсіль.

Усвідомивши усю критичність ситуації, Нік ледве знайшов сили рухатися далі.

Світало, зорі гасали так само раптово, як і загоралися. Немов та сама невидима рука вимикала їх до наступної ночі. Голий і злий, він брів по слідам на землі. Сліди йшли вгору. Чим крутішим ставав підйом, тим сильніше дув вітер, до того ж, розпочалась холодна мжичка, що сікла тіло і загрожувала перерости в зливу.

Врешті пошуки увінчалися успіхом. Якщо, звичайно, побачене можна так назвати. На краю прірви він запримітив рюкзак, клунок зі своїми речами і монаха, що учепився за виступ в скелі і безпомічно борсався, намагаючись видряпатись нагору, на руках його проступили вени. Помітивши Ніка, він не здивувався і не розгубився, знову оскалився, точнісінько так,