Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Нік підійшов ближче і похитав головою:

— Ну що, друзяко, я перед тобою в боргу, тому тримайся. Хоча ти бажав мені погибелі, я на тебе зла не тримаю, — і подав йому руку.

Нік прагнув за будь-яку ціну дізнатися: хто підіслав цього монаха. Але не судилося. Замість вхопитись за Ніка, негідник похитав головою:

— Жодна рука не допоможе тому, кому доля винесла вирок. — і розтиснув побілілі пальці.

— Ера Водолія? — Жриця царства померлих невдоволено поморщилась. — Здалась вам та епоха, пані. Нічого приємного.

— І все ж…

— На мене вона навіває такий смуток, аж очі закочуються.

— Це ще чому? — здивувалася Арніка.

— Дуже темна епоха в історії. Тоді проявилися найгірші риси людини.

— Які, наприклад?

— …

— Бездушність?

— Коли хочете знати, то це одна з найкривавіших епох в історії цивилізації.

— Хотілося б дізнатися побільше. — Арніка підібгала ноги під себе і питально глянула на Жрицю.

Дівчині вперше за довгий час вдалося перетнутися з нею. Жриця в цій расі мала особливий статус. Вона мусила стежити за виконанням усіх ритуалів та обрядів над тілами, які покинули душі — їх треба було відспівати та переправити у царство Аїда, простежити, щоб вони там зручно влаштувалися, швидко адаптувалися і відшукали своїх предків, а потім допомогти їм встановити інформаційний зв'язок з живими родичами. Все це відбирало чимало часу і жриця дуже стомлювалася.

Проте Арніка систематично нагадувала про бажання отримати аудієнцію і врешті вона таки викроїла час і умовилася про зустріч о 23-й ночі в храмі Мертвих.

Призначений час був пізній, проте Арніка відступати не збиралася.

— Чи часто я тебе про щось просила? — з притиском в глосі мовила вона.

Жриця зітхнула, по її обличчю пробігли дрібні мімічні зморшки, які виказували невдоволення, але Арніка інтуїтивно відчула, що жінка піддалася чи то вольовому тону чи змісту фрази…

— Не знаю, що й сказати, пані, — вимовила жриця нарешті по довгій мовчанці. — Розповідь довга, а у мене є обов’язки перед померлими, які я не можу не виконати. Але так само я не можу зігнорувати наказ Богині.

— Я почекаю доки ти виконаєш свої обов’язки, — сказала Арніка.

— Справді?

— Атож. Завдання, для якого ти народилася — шанувати померлих. Я — жива — можу й почекати. Моє прохання особисте і розрахунок за нього буде теж особистий. — додала Арніка.

— Але ви не гніваєтесь на мене? — знітилась жриця.

— Аніскілечки. Я не обмежена в часі.

Жриця усміхнулась, звісно Боги не обмежені в часі, як і померлі, тому останні теж могли почекати. Але нехай буде так, як сказала Арніка.

За годину жриця повернулася і вони продовжили розмову, попередньо заваривши собі на відкритому вогні напій Богів.

— Чим найбільше тебе налякала Ера Водолія? — спитала Арніка.

— Бездуховністю, аморальністю та лицемірством. В ній було чимало кощунств.

— Наприклад?

— Не певна, що ви готові слухати про це…

Арніка подивилась на жрицю суворо звівши брови.

— Ну гаразд. Це епоха революцій і громадянських війн. Вони прокотилися майже по всіх країнах. А в такі періоди не жаліють нікого — ні жінок, ні дітей. Відірвані голови, перерізані горлянки, випущені кишки — такі ознаки епохи. Що ж до науковців і провидців, то їх живцем спалювали на вогнищах, а жінок і дітей четвертували лише за те, що вони поклонялись іншим ідолам, аніж їхні кати. Кровожерливість людей дійшла до того, що їм мало було убивати, вони вигадували усілякі тортури — як от розп’яття під палючим сонцем…

— Страхіття, — прошепотіла Арніка.

— Я ж вас попереджала — епоха примітивних невігласів.

— Але найгірше було те, що люди не зростали морально і духовно, а витрачали життя лише на створення матеріальних благ і екзотичних задоволень.

— І що в цій ері зовсім не було просвітлених?

— Чому ж, були, але їм не солодко жилося серед невігласів. Тому вони усамітнювалися в горах. Деякі, щоправда, намагалися принести світло істини в цю жорстоку епоху. Проте їх доля незавидна.

— Ось чому він йшов в гори, — прошепотіла Арніка.

— Що ви сказали? — запитала жриця.

— Нічого, — Арніка поспішно захитала головою, — Але чи були якісь періоди перемир’я в цю еру?

— Так, в деяких містах пристрасті вщухали на 10–20 років, інколи на півстоліття. Але потім спалахували з новою силою.

— А ця Ера мала щось подібне з нашою?

Жриця на мить замислилась, потім мовила:

— Дещо таки було… Але потім воно зникло.

— Як давно? — перепитала Арніка.

Але жриця немов не почула її. Підозра закралася в думки Арніки і вона сиділа не ворушачись, готова ловити кожне слово жриці. А жінка мовчки дивилась на язики полум’я:

— І справді, не так давно, — сказала вона нарешті, — наша епоха теж була жорстока, доки ми не навчились переписувати минуле.

— Пе-ре-пи-су-ва-ти ми-ну-ле? — по складам повторила Арніка.

— Так. Хіба ви не знали? Адже в нашій ері кожен в змозі виправити свої помилки, прожити, так би мовити, на чистовик. Це стало можливо з вашою появою, як і безперервний контакт з померлими, якому я сприяю.

Так ось який він — наскальний монастир, обитель вітрів, мрія альпіністів і відлюдників… Неприступний, висічений з каменю, височить він над прірвою і нагадує гострозорого орла, що чатує