Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Нік стояв перед стіною храму, що вигравала на сонці усіма барвами холодного рожевого і відчував її пульсацію. Немов той магніт він притягувався до неї і ось його тіло вже прихилилося, злилось, майже розчинилось у стіні… і тої ж миті на ній спалахнули вогняні букви, що склалися в слова.

Нік звів очі до неба, здавалося, воно розкололося і зверху посипались іскри немов з-під копит небесного скакуна, повітря заколивалось, атмосфера загусла. Минали секунди, хвилини, години. Нічого не змінювалося. Нік втратив лік часу. Аж зрештою він почув голос зсередини:

«…Коли я був взятий на космічну станцію, що над часом і простором, то побачив, що майбутнє вже є і дуже дивувався з цього…

І бачив я 12 Ер, розсипаних в космосі, мов дорогоцінне намисто і відділених одна від одної стінами, немов кімнати одного будинку, але час рухався у них по-різному.

І глянув я праворуч — і побачив Еру Стрільця, і глянув ліворуч — і побачив Еру Лева. І панував у цих ерах мир та лад і люди жили там спокійно тисячі років.

Але ось озирнувся я і побачив Еру Водолія і спалах у ній, яскравіший за тисячі сонць. Такий спалах, такий яскравий, такий страшний, що половина з тих, хто жив у цій ері осліпла. Ті ж, що лишилися зрячими хотіли сховатися, бо злякалися сяйва. Але не знали куди подітися, бо все довкола палахкотіло і шматки з вогню і сірки пролітали близько від землі і їх видно було людським оком. І помчались по небу вершники із заходу на схід, сповіщаючи «Сталася катастрофа, описана в пророцтвах древніх: впала неприступна твердиня в обійсті Бога війни — на Червоному Марсі — уражена великим бомбардуванням астероїдів».

Й інші вершники мчали по землі з півночі на південь, і сповіщали іншу новину: «Скінчилась тисячолітня війна між Марсом і Тіаматом. І немає більше найстарішої планети Галактики — Фаетону, розлетілась вона на шматки, розбита невідомою марсіанською зброєю.

І шматки ці літають у відкритому космосі. А один з них, такий великий, такий міцний, наблизився близько до Землі і здійнялись на планеті гігантські хвилі і понеслись до берегів континентів. І понищили ті хвилі людей Ери Водолія.

І розгнівався Абсолют, бо впало його творіння — розум людський, розчавлений власними знаннями.

І горював Абсолют 9 космічних днів і були це дні темряви. А потім сказав він: «Створимо людину по своїй подобі, але доступ до знань їй перекриємо, аби не повторилося того, що сталося. Аби ж не скоїла вона чого лихого запрограмуємо її майбутнє Космічною ЕОМ станцією, яку збудуємо всередині уламку Фаетона, що наблизився найближче до Землі. І наречемо цю станцію Місяцем. А наглядачем її поставимо Триликого Намісника».

Так мовив Абсолют життя, якого підходило до етапу саматхі і приховав від нової людини те, що було відкрито її попередникам.

І жила нова людина багато космічних годин і вимірювала своє існування місцями, аж доки працювала станція — Місяць.

Слова зазвучали приглушено і розтягнуто, а зміст їх більше не доходив до свідомості Ніка. Тепер він ледве розучував окремі букви, але не міг скласти їх у слово. Проте, лишалася надія здогадатися про що мовиться. Йому здалося, немовби, з ним граються у зіпсований телефон.

Нік спробував скласти почуті звуки докупи і ось що вийшло: «…подальше буде приховано від непосвячених до настання часу часів. Ті ж, хто не досягне прозріння не почують написаного в цьому Сувої, бо від них воно буде закодоване паролем.

Якщо ж ти, дочитав до цього місця, ти вже освячений нашою волею, бо носиш у своїй обителі знання і тепер тобі лишилось тільки осягнути їх. Для цього приклади руку до Невсипущого Екрану Головного Планшету, що лежить за Усіма Ерами. З нашою допомогою ти знайдеш його. Та знай: тобі доведеться пройти крізь очисний вогонь херувимів і осліпляюче сяйво серафимів, торкнутися престолів, поминути місце, куди живому не втрапити, бо назва його Ра… — тут звуки остаточно обірвались.

«Ра? — Сонце чи що? — стенув плечима Нік. — Певно, що в таку атомну станцію, як сонце живому не втрапити».

Він зітхнув. Таки не збрехав Гріогор. Комп’ютер до цієї флешки і справді Обитель Дев’яти Брам. Що ж, тепер треба бути готовим до стрибка над усі ери щомиті. А ще бажано до того, як це станеться знайти відповідь на питання, яке досі не дає спокою: куди подівся Рен?

За останні півмісяця Арніка бачила два сни і одне видіння. І у снах, і у видінні був той чоловік, що глянув на неї з цеберка наповненого водою біля покинутої криниці. Тепер вона знала, що звали його Нік Арні і він у своїй ері виконував складне завдання. Внутрішній голос підказував Арніці, що вона має допомогти цьому незнайомцю. Але як? Зі снів цього не зрозумієш.

І ось тоді прийшло видіння. Воно нагадувало спогад з минулого, спогад, який давно забувся, а тепер раптом несподівано сплив у пам’яті.

… Вона падала вниз головою, кружляючи і петляючи у просторі. Падала з великої висоти і єдина фраза, як заїжджена платівка, крутилась в голові. Вона чіплялась за неї, нутром відчувала, що не повинна її забути, хоча і не усвідомлювала, що це за фраза, хто і коли її вимовив.

Поруч падав ще хтось, але хто саме розгледіти не вдавалося. Падіння, і без того стрімке, весь час прискорювалося. Пильність допомагала маневрувати у просторі, уникати зіткнення з космічним пилом, що вихром мчав назустріч, сторонитися зон тяжіння чорних дір, що поглинали усе довкола. Так тривало багато космічних секунд…

Та ось її рух уповільнило якесь тяжіння. Той, що падав за нею, стрімголов промчав вниз і вона впізнала в ньому Ніка Арні, того самого, що являвся в її сни. Тепер він був далеко і не почув би її оклику.

Вона ж, зачепилась за якусь сферу і