Читати книгу - "Таврований"

Колона увійшла в Маняву. Село розтягнулося на кілька кілометрів уздовж вузької гірської ущелини. Тут партизан наздогнали німецькі бомбардувальники. Люди кинулися врозтіч. Колона розпалася. Іржали коні. Здіймалася земля. Вили авіабомби.

Коли літаки відлетіли і знову встановилася тиша, стали рахувати втрати. Збирали вбитих і поранених. Скрізь валялися розбиті вози, трупи коней.

— Погана прикмета, — говорив хлопцям Федя Карпенко, знімаючи сідло зі свого вбитого коня. — Даремно нас тягнуть генерали в гори. Я б залишився в степях.

Незважаючи на такі розмови, з’єднання рухалося далі. Дорога за Манявою перейшла у вузьку стежку. Долаючи круті підйоми, до вечора група зайшла в ліс і там зачаїлася. Боялися авіації, яка не давала партизанам спокою.

Далі свій шлях продовжували через Пасічну Надвірнянського району, за Зеленою і стежки закінчилися. Вище в Карпати можна було просуватися тільки пастушими і козячими тропами.

На черговому привалі Федя Карпенко зняв з-за спини сідло. Поклав на землю. Він ще сподівався дістати коня. Проговорив:

— Приїхали. Недовго музика грала, недовго фраєр танцював.

На його слова ніхто не звернув ніякої уваги. Люди втомилися, зголодніли. Не знали, що робити далі. Кілька днів в горах вимотали їх фізично і морально.

З’єднання розташувалося на невеликому гірському плато в лісі. Вдалині, в вишині, виднілися обриси гірських хребтів, які лякали бійців. Вони звикли рухатися по рівній місцевості.

Командування розташувалося біля штабних возів. До них були прив’язані на віжках коні. Вони жадібно щипали траву. Вася Войцехович дістав ящик з друкарською машинкою. Семен Васильович розгорнув прямо на траві «стратегічну» карту. Григорій Якович кілька разів повторив фразу:

— Гладко було на бумаге, да забыли про овраги.

Зазвичай ця фраза відносилася до штабістів. Саме її повторювали після чергового не зовсім вдало виконаного завдання розвідники і бійці інших підрозділів.

Ця фраза врізалася в пам’ять начальнику штабу, і він її повторював.

— Досить тобі! — Не витримав Ковпак.

Базима нічого не відповів командиру. Він подивився на звисаючі над ними гірські хребти. І не міг уявити, як з’єднанню рухатися в таких умовах.

На чолі у Ковпака з'явилися нові зморшки, тому, що і він не знав, що робити далі. Уже кілька коней, що зламали ноги, прирізали, кілька тварин звалилися разом з возами в ущелини. Але вони тільки увійшли в гори. Що буде далі? Як продовжувати рух?

Тишу порушив Михайло Іванович Павловський.

— Далі з таким обозом ми просуватися не зможемо, — сказав він, пригладжуючи на праву сторону чуб, щоб приховати круглий лисий череп.

Ковпак різко підхопився, ледь не накинувся на свого друга. Потім знову всівся. Мовчки тягнув цигарку.

— Треба шукати вихід, — сказав комісар, відсуваючи карту.

— Який вихід?! Ми забули про овраги, — приречено промовив Григорій Якович.

— Кинь, Гриша! — Знову скочив Ковпак. — Вихід завжди є.

— Давайте переробимо вози на двоколки, — вніс пропозицію Павловський, який постійно займався рухомим складом.

— Правильне рішення! — Пожвавився Ковпак.

Кілька днів стояли в лісі. Переробляли вози на двоколки, з великою лайкою знищуючи вантажі, включаючи медикаменти та продукти харчування. В цей час Кролевецький загін захищав з’єднання від трьох есесівських полків.

Двоколки, на які так розраховували, незабаром перетворилися на купи сміття. Вони не витримували кам’янистих гірських стежок. Продовжували травмуватися і гинути коні.

— Треба терміново повертатися в степя, — все частіше говорив своїм автоматникам Федя Карпенко, озираючись по сторонах.

Він боявся, що його почує командир або комісар.

Ковпак все більше хмурнів, все гірше почувався. Чорт виявився страшніше, ніж його малювали.

Михайло Іванович, зрозумівши, що з його затії нічого не вийшло, порадив командуванню єдино вірне рішення: перейти на в’юки.

Вантажі знову в кілька разів скоротили. Поранених пересадили на коней. Хто не міг сидіти, переклали на зроблені самостійно носилки, які несли, як коні, так і люди. Тепер найстрашнішим стало отримати поранення. Бійці просили їх прикінчити, щоб не бути тягарем бойовим товаришам.

Деяких залишали у гуцулів, але з’явилися дані, що місцеві жителі здають партизан німцям. В санчастині нагнітався страх.

Між тим, артбатарея продовжувала рухатися в гори, несучи часткові втрати. Кілька гармат звалилося в ущелини.

Кров в соку, молодий Давид Ілліч Бакрадзе довго не наважувався підійти до командира. Йому разом з іншими бійцями по декілька разів на день доводилося буквально витягувати на руках гармати, готові зірватися у прірву. Сили у бійців танули.

— Що робити з гарматами, командир? — Запитав Давид.

Ковпак сприйняв його питання, як удар у серце. Він не міг змиритися з думкою, що від цариці війни доведеться відмовитися.

Він не захотів слухати доводи грузина. Втік від нього подалі.

Давиду довелося звернутися до Руднєва.

— Ти командиру доповідав? — Запитав комісар.

— Так точно! — Відповів той.

Семен Васильович відпустив артилериста. Довго сидів мовчки, пощипуючи свій чорний, як смола, вус. Комісару страшно не хотілося знищувати артбатарею, на створення якої вони витратили стільки часу і сил.

Що гармати треба знищувати, він вже ні хвилини не сумнівався. Інакше вони дістануться ворогові. Але як переконати в цьому Ковпака, який без цих гармат не представляє існування з’єднання.

Коли Семен Васильович сказав командиру про необхідність знищити гармати, той різко відповів:

— Ніколи! Чуєте. Не позволю!

Останнім часом комісар не суперечив командиру. Він втомився його переконувати. Вимовив:

— Роби, як знаєш. Сили бійців майже вичерпані. Гармати дістануться ворогові.

Руднєв підійшов до стоянки штабу, яка перебувала біля закріпленої за ним двоколки.

— Не знаю, що робити. Він