Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ох, підфартило десятнику! — зітхнув прикажчик.

— Кому?

— Десятнику.

— З козаків, чи що? — здивувався я.

— Сам ти з казаків! У Харлама все так побудовано, наче у війську. Десятники десятками командують, підкоряються сотникам, а ті вже тисяцьким, які особисто Харламу доповідають. Оце гроші десятники привозять, кожен зі свого напрямку. Одному пощастило, бо і гроші отримає, і таку паву спопашить! От кому життя! — Прикажчик закрутив головою, відвернувся, але потім знов уважно дивився за авто, яке трохи коливалося.

— А що це воно робиться? — спитав я.

— Що, що! Злягаються вони!

— В авто?

— Ну ти й темінь неосвічена! — аж зареготав прикажчик. — Та в авто саме ж те! Я от теж раз в авто з дівкою був! Був!

І далі як почав заливати. Багата уява у хлопця виявилася, слиною бризкати почав, так захопився розповіддю. Я аж записати хотів, щоб у книжку потім дати, бо там же й деталі всі чуттєві, й подробиці, що, як та куди. Але писати нічим було, промову згаяв. А я за авто дивився. Бо якщо не помилився, події далі мусили розвиватися дуже швидко. Авто смикнулося і хитатися припинило. А потім із нього вийшов шофер. За шию обома руками тримався. Зробив кілька кроків, наче нетверезий, хитало його. Двигун машини завівся, й рушила вона з місця. А водій упав на коліна, і видно стало, що шия у нього вся в крові, як буває, коли горлянку людині переріжуть. До нього вибігли харламські з інших машин.

— Тривога! — закричали. І прикажчик, і ті, хто був поруч, на землю впали. Мабуть, навчені були. Залунали постріли. Але авто вискочило з набережної на вулицю й зникло за рогом. — Наздогнати! Наздогнати!

Харламські почали розвертатися, але, я так розумію, шоферів у них добрих не було, тому зачепилися один об одного. Кричали, лаялися, потім розчепилися, одне авто залишилося, бо заглухло. Пасажири з нього в інші машини розбіглися, а шофер вискочив — і ну штовхати! Якось завів, заскочив і хотів їхати за своїми. Аж тут я на дорогу вибіг.

— Ти куди! Тікай! — злякався прикажчик. Водій переді мною загальмував і страшенно вилаявся — мовляв, чого тобі, селюче, потрібно? Я на нього браунінг наставив, підбіг, за барки витяг, револьвер забрав, дав копняка — аж покотився він. Я сів за кермо і поїхав. Позаду стріляли, кричали, одна куля скло розбила, але втік.

Гнав собі, кілька кварталів проїхав, коли побачив попереду одне авто перекинуте. Біля нього кілька бійців харламських, скривавлених, бо голови порозбивали в аварії. Махали руками, щоб зупинився, але чого мені було зупинятися? Далі гнав. Ще одне перекинуте. А потім вискочив на вулицю і побачив аварію. Те авто, що тікало, врізалося в інше, теж харламське. Дівка, що всередині була, вискочила й відстрілюватися почала. Харламські за своїми авто сховалися і теж стріляли. Їх більше було, підстрелили б дівку.

— Митрофан наказав не стріляти! — заволав я і промчав повз харламських. Ті розгубилися й стріляти припинили. А от дівка могла мене й підстрелити. Кілька разів вистрелила, добре, що я пригнувся, згори кулі продзижчали. Пригальмував, двері відчинив, дивлюся — дама пістолет перезаряджає.

— Князівно, сідайте!

— Ваню? — Вона дуже здивувалася, але зметикувала швидко. Одразу стрибнула в машину, з валізою. Я дав газу. Харламські тоді тільки второпали, що я чужий, почали стріляти, потім переслідували, але князівна пригощала їх влучними пострілами. Виштовхала з заднього сидіння тіло зарізаного десятника і з двох рук била. Спочатку одне авто злетіло, а потім і друге.

Так, стріляла вона дуже влучно, казала, що батько з дитинства вчив її поводитися зі зброєю, мріяв про сина, доньку виховував так, наче вона хлопчик.

Князівною я свою знайому назвав не задля того, щоб похвалитися та прибрехати. Була вона справжня князівна, донька князя Гагаріна-Курдзи, нащадка роду заможних бессарабських землевласників. Щоправда, батько її виявився господарем так собі, землі мав багато, але всю в банки позакладав. Набрав кредитів, заплутався в боргах, судилися йому ганьба і прощання з родовими маєтками. Вирішив доньку заміж вигідно віддати. Знайшов жениха — багатого, але пришелепуватого, Поліні він не подобався, але вирішила допомогти батькові. Та просто з весілля дівчину зухвало викрав знаменитий бессарабський розбійник Григорій Котовський, із яким я ще до війни кілька разів стикався. Думав Гриша взяти за Поліну викуп, може, мріяв спробувати тіла княжого, та натомість наштовхнувся на пістолет, а потім і на кулак. Перетворився з викрадача на слугу. Удвох вони почали в Одесі бешкетувати. Я тоді саме працював там на прохання пана Бенціона, Анюта тільки починала співати після своїх пригод. Там ми всі й познайомилися. Тоді таке закрутилося, що багато хто голів не дорахувався, але князівна врятувалася. Відтоді її не бачив, і ось на тобі, зустрів.

— Ну, здається, відірвалися! — Вона перелізла на переднє сидіння і міцно мене розцілувала, я ледь із дороги не злетів. — Іване Карповичу, як же я вас рада бачити! Ви наче янгол-охоронець! Звідки ви тут узялися?

— Та сиджу, повітрям дихаю, а тут стрілянина, гонитва. Дай, думаю, подивлюся, що за дива. Коли бачу — князівна в халепу втрапила. Ви ж знаєте, Поліно, що я дамам у біді завжди допомагаю, от і втрутився. А ви ледь мене не пристрелили.

— Я ж не знала, що це ви. І пристрелила б, але набої закінчилися! — Зірвала біляву перуку. Під нею було коротке чорняве волосся, наче у хлопчика. — Але як же я рада вас бачити!