Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Я теж, але треба думати, що далі робити. З міста ми вискочили, але у степу нас швидко знайдуть.

— Хто знайде?

— Власник цієї валізи, — кивнув я на заднє сидіння.

— І що воно за людина? — спитала князівна без жодного остраху.

— З дуже поганим норовом людина. Вбивати любить.

— Ну, ми теж не янголи. — Князівна посміхнулася.

— Та бачу, що ні. Ви ж, Поліно, обіцяли, що кинете розбійничати.

— Іване Карповичу, чесне слово, покинула ж! Три роки прожили з моїм Сашком чесно! Дитина в нас народилася. Сякі-такі гроші були, Сашко справу організував. Орендував цілий сад, яблука постачав до Києва і Москви. Все непогано було, а потім почалися у нас неприємності. Купець сусідній маєток придбав і почав на наш заглядатися. Запропонував ціну, ми відмовили, бо ціна так собі. Підіслав людей, щоб нам сарай спалили. Він з усіма так чинив: доведе людину, залякає, а потім за копійки купує що хоче. Але ж не на тих напав. Тільки погасили ми сарай, я на коня й поїхала до купця. Трьох собак пристрелила, двом слугам коліна пробила, а самому купцю довелося всі зуби вставляти після того, як щелепу підрихтували.

— Ох, Поліно, були ви різкі, такі й залишилися.

— Ну, воно ж спересердя. Така вже в мене натура. Може, справді поміркувати треба було, не поспішати, але такий гнів узяв, що з головою накрив. Ну, добре, я в лісі сховалася, поки вляжеться все. А купець, гад такий, наплів, що то не я, а Сашко мій напав. Соромно було визнавати, що жінка за зябра взяла, набрехав, що Сашко, і стріляв, і бив. Арештували чоловіка мого. Добре хоч документи в нас фальшиві, ще одеські пригоди не спливли. Але можуть. Я з лісу вийшла, думала справника звабити, щоб випустив. А справник каже, що красу мою цінує, але випустити зможе тільки за десять тисяч рублів. Не було в мене стільки. І близько не було, бо жили чесно, а чесне життя, Іване Карповичу, заощадженням не сприяє. Чоловіка я покинути не могла, віддала сина надійним знайомим, а сама поїхала на заробітки. Трохи в Баку поклювала, повернулася й помітила, що в Царицині грошву валізками возять. Вирішила одну прибрати до рук. Ось так ми з вами й зустрілися. А ви тут як опинилися? Читала, що на війну вас забрали.

— Забрали, потім відпустили. Тут я у справі одній. Анюту з «Варшави» пам’ятаєте?

— Анюту! Та звісно! Як вона, досі співає?

— Співає. Але невесело їй. Викрав її цей Харлам, тутешній володар, якому й авто належить, і валіза. Виявився меломаном. Тепер для нього співає.

— Так попросіть знайомого вашого, Кріка, нехай налякає цього Харлама, той одразу віддасть Анюту.

— У тому-то й річ, що Харлама не налякаєш і Анюту він не віддасть. Воювати з ним треба, а воювати дорого і ризиковано. Не буде Крік воювати, домовляться за гроші, і все. Цим людям гроші важливіші за будь-що. А як так, то бідолашній Анюті цього гирода й далі співами розважати.

— То це ви її рятувати приїхали?

— Приїхав. Ніхто ж, окрім мене, не врятує.

— Бачите, так до вас баби в біді й липнуть. — Поліна усміхнулася.

— Липнуть. Тільки зараз нам треба не про Анюту думати, а про те, як самим рятуватися. Пального небагато, далеко не втечемо, а в степу залишатися не можна, бо швидко знайдуть. Сховатися б десь. Пам’ятаю, на мапі бачив, що десь наче ліс тут мусить бути.

— Зараз подивимося. — Ця бісова дівка на ходу вилізла на дах авто, щоб роззирнутися. Я ж і загальмувати не міг, щоб вона не впала. Роззирнулась і знову в салон стрибнула. — Праворуч беріть, там ліс. Буде нам схованкою.

— Собаки в них. На людей натреновані.

— Одуримо собак. — запевнила Поліна. Оце вона така завжди і була, нічого не боялася. Я повернув праворуч, ледь помітною дорогою поїхав у ліс. Дивився навколо, чи не бачили нас, та степ був порожній. Добре, що земля на сонці й вітрі підсохла, — не загрузли. У ліс заїхали, допхалися до якогось ярка і там уже авто сховали, накидавши згори сухих гілок та трави. Тільки присіли відпочити, як у небі загуркотіло щось. Я поліз на дерево подивитися. Поліна — услід за мною. Побачили аероплан — ширяв над степом, наче придивлявся.

— Чи не нас шукає? — здивувалася Поліна.

— Та нас, а кого ж іще.

— То в цього Харлама і аероплани є?

— Та є, — кивнув я. — Ходімо. Треба воду знайти, щоб собак зі сліду збити.

— Так немає ж собак!

— От поки немає, готуватися треба!

Побігли ми вглиб. Знайшли кілька потічків, побродили ними. Князівна з валізою бродила — не кинула.

— Іване Карповичу! — За руку схопила. — Наче балакають.

Я прислухався. Точно, десь гуторили. Листя на деревах іще не було, звуки ширилися добре.

— І смаженим пахне, — прошепотіла князівна.

— Почекай, я подивлюся.

Обережно прокрався хащами, визирнув на галявину, побачив якихось людей, що смажили зайця