Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Амба. Том 1. Втеча 📚 - Українською

Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

256
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Амба. Том 1. Втеча" автора Влад Землянин. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 107 108 109 ... 146
Перейти на сторінку:
заповнюючи собою світ…

Захлинаючись у лементі, Макар заткнув пальцями вуха, потім, очманіло мотаючи головою, підхопився з колоди, розгублено озирнувся.

Багаття майже згасло. У досвітній тайзі безлюдно. Тихо. Втікач тер долонею потилицю, крутив головою, але ще довго рвав вуха та краяв душу несамовитий лебединий стогін…

Стежа п’ятнадцята. Повернення погоні
1

Лютий гавкіт, гудіння двигуна й клацання засуву злилися воєдино. Замполіт виглянув у вікно.

– Стояти! – долинуло раптом від вахти. – Кому сказано стояти, падло! Куди преш!

Перед вахтою стояла машина. Не табірна – чужа. Водій розгублено тупцював на місці, поглядав на солдата з автоматом і на здоровенну чорну собаку. Єфрейтор на вахті прислухався до голосу, що долинув із кузова, вкритого брезентом.

– Ось, привіз. – Водій махнув рукою вбік кузова. – Ваших привіз!

Солдат біля вахти опустив автомата. Водій брязнув засувами, відкинув задній борт. Із темного кузова донісся стогін, метушня – з’явилася в армійських офіцерських чоботах обірвано-брудна людина, яка заросла багатотижневою щетиною.

– Стоя-яти-и! – Солдат біля вахти знову підняв автомат. – Хто такий? Що треба? Документи?

– Не метушися, єфрейторе. Чого бродиш? Поклич чергового. Допоможи.

Голос незнайомця звучав владно, без будь-якого страху. По-господарськи. Водій підбадьорився, а єфрейтор усе ще тупцював біля вахти. Голодранець не злякався ні автомата, ні собаки. Якщо судити по голосу – звик наказувати. Голос начальника або командира відразу впізнаєш. Єфрейтор помітив під розстебнутим бушлатом, як мигнув погон. Та й голос здався знайомим.

– Ворушися, єфрейторе, – незнайомець раптом замовк, потім владно-різко скомандував: – Круг-го-ом! Покличте чергового! Б-біг-го-ом!

Після команди єфрейтор кинувся до дверей прохідної. Замполіт не розумів, що коїться біля вахти. Звідки машина? Чому бродить єфрейтор із собакою? Чому, як у себе вдома, командує голодранець-незнайомець?

Замполіт підійшов до вахти. Машина рушила, а через прохідну незнайомець ніс на руках невелику, схожу на підлітка людину. З-під шапки вибивалося сиве пасмо. Майор здогадався: Бугров. Зрозумів і кого несе. Позаду крокував єфрейтор із трьома автоматами та речовим мішком. Через поріг капітан переступив важко. Йшов повільно, похитуючись. Майор стрибком наздогнав єфрейтора.

– Єфрейторе, наз-зад! – Замполіт одним поглядом оглянув простір табору перед вахтою. З боку бараків наближалися зеки. – Бігцем! Б-бі-ігом!

Єфрейтор і сам збагнув, що допустив помилку. Зрозумів свою помилку й черговий на вахті. У зону зі зброєю не заходять. Єфрейтор зник за заґратованими дверима. Бугров важко йшов до санчастини.

– Допомогти, капітане?

– Сам. – Бугров зупинився, переступив із ноги на ногу, не знав, як доповісти за статутом. – Пробачте, товаришу майоре. Руки зайняті.

– Обійдемося без формальностей.

– Завдання виконане! Наздогнали двох. Булаха… І – його… Доставив одного… Сержант загинув при виконанні. У болоті потонув… Послизнувся, вочевидь, і загинув разом із Лютим. Сліди біля болота обриваються…

Зблизька Сивий виявився ще більш обірваним, виснаженим і брудним. На його одязі не було цілого місця від собачих зубів. Перебинтоване сіро-біле обличчя здавалося одного кольору з марлею й сивим пасмом із-під шапки. Темно-бурі бинти виднілися крізь діри в одязі. Таке ж темно-буре ганчір’я замість долонь стирчало з рукавів куфайки.

– Дозволите йти?

– Так-так! Швидше в санчастину! – Замполіт знову «сфотографував» поглядом зеків, які наближалися від бараків. Не можна, щоб побачили Сивого в такому стані. – Давайте вдвох. Швидше!

– Самому зручніше. – Капітан перехопив тривожний погляд Іванова, усе зрозумів і пришвидшив крок. – Він легенький, товаришу майоре. І до втечі був, як підліток, а зараз, мов дитя…

– Живий?

– Поки що живий, – тяжко видихав Бугров, ще більше прискорюючи ходу. – Від болю втратив притомність.

Ніби на підтвердження слів капітана Сивий застогнав, ворухнув рукою.

Начальник режиму і замполіт здали втікача в санчастину, а самі повернулися до житлової зони. Сторонніх поблизу не було. Лише біля крайніх бараків стовбичило кілька зеків та провідників із собаками й офіцерів. Бугров ішов мовчки, ішов з опущеними плечима та схиленою головою. Майор не впізнавав завжди хвацько-бравого капітана, який віддавав честь і клацав підборами завзятіше, ніж будь-який сержант чи старшина. Замполіт здогадувався: це не втома від погоні.

– Відпочивайте, капітане. Дякую за службу, – Іванов хотів запитати про інших втікачів, Барса, сержанта, але стримався. І так усе зрозуміло. – Підполковникові доповім сам. Рапорт потім. Відпочивайте.

Минали дні. На службі Бугров не з’являвся. Довідавшись про втрату Барса та люту смерть сержанта в болоті, ніхто капітана не тривожив, не розпитував. Знали: час і спокій – найкращі ліки.

– Як чоловік? – зустрівши в магазині дружину капітана, запитав майор.

– Хворіє. Вибачте. – Жінка заплатила, поправила в кошику куплене й квапливо пішла.

Мабуть, зовсім заморочилася дружина капітана: вії не підфарбовані, на губах помада з’їдена, зачіска не укладена. Але й такою вона видавалася симпатичною, свіжою, хоча почервонілі очі хворобливо блищать…

– Передавайте вітання, – уже навздогін кинув Іван Іванович, дивуючись небагатослівності зазвичай кокетливо-компанійської жінки. – Нехай одужує.

Коли замполіта поглинули двері магазину, загомоніли жінки:

– Намучився, бідолаха…

– Слава Богові, що хоч повернувся. А Сержантик же наш там залишився.

– Яка людина

1 ... 107 108 109 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амба. Том 1. Втеча», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амба. Том 1. Втеча"