Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Першим до книги наблизився Віт. Від книги віяло холодом. Підніс руку, але не торкнувся — так і завмер.

— Це вона, — сказав він тихо. — Від неї віє злом, мороком, страхом, кров'ю.

Книга бридким слимаком лежала на підставці. Льодяна брила. Мертве тіло. Рутенія згадала, з яким задоволенням вона перегортала сторінки зшитків, книг у бібліотеці Добровіна… Вдихала запах чорнил, лежалого паперу, торкалася пальцями шорстких аркушів… А яку святобливість відчувала, коли Добровін приносив новий, ніким не читаний зшиток… І відчуття того, що ти перша після переписувача тримаєш його у руках, ти перша його розгорнеш, перша зануришся у чарівний світ…

Вона усміхнулась. Мабуть, ці спогади були необхідні: внутрішній спротив зменшився, і вона змогла простягти руки до Книги. Холод обпік — прокинулася лють. Стиснувши зуби, відьма щосили вчепилась у Книгу і підняла її над підставкою. Внутрішнім зором, серцем вона відчула біль. Книзі боліло. Книга вросла у цю кімнату, у цю підставку, пустила коріння у замку. І це коріння зараз напиналося, мов струни, тяглося, тяглося, тяглося й… рвалося, видзенькуючи спалахами болі. Та Книга не хотіла сама терпіти біль і передавала його Рутенії. Потоки болю полилися пальцями, руками до серця, мозку…

Срібне світло-туман згустилося круг Рутенії. Огорнуло руки, серце і стало забирати біль. Туман посірів, у ньому з’явилися дірки, пропалені невидимим вогнем. Він почорнів. І розпався сухим попелом. А потім зник і попіл.

Рутенія тримала в руках величну і страшну Книгу Невір-землі. Тримала як звичайний зшиток. Не було болю, страху, гидливості. Звичайна книга у старій шкіряній палітурці. Ті корені, що вона їх пустила у бібліотеці, чи не пустить вона їх у ній? Чи не захопить владу над нею?

— Може, пора? — спитав Боримисл.

Він не знайшов Русани. Біль краяв серце. Він прагнув вибратися з замку і вирушити на полювання. Полювання на Ахрумана. Вбити Чорного Ворона.

Але це потім — зараз треба вибиратися.

Рутенія теж думала не лише про Книгу. Те, що Дзеванни не виявилось у в’язниці, означало лише одне: Ворон забрав її із собою. А отже, треба рушати його слідом. Знайти Чорного Ворона.

Але це потім — зараз треба вибиратися.

Сховавши Книгу до заплічної сумки, Рутенія повернула до виходу й щойно торкнулася дверей, як щось різко штовхнуло її назад до кімнати. Бібліотека спалахнула червоним, вгорі щось гримнуло, тонко завищало, закричало нелюдським стражденним голосом, потім засміялося знущально. З-під склепіння опускалася темрява.

Усі присіли від несподіванки. А потім кинулися врізнобіч, ховаючись поміж стелажами, шафами, книжковими стосами.

Чорна постать ходила світлою залою. Вогонь у каміні гудів, рвався догори, прагнув свободи… Але від тіні віяло таким льодяним холодом, що Яр тремтів. А може, він тремтів не від холоду?

— Мої війська стоять на березі Рати. Одне слово — і вони вдеруться до Словунії. За кілька тижнів дістануться Суронжу. Місту кінець. Країні кінець. Твоїй країні, Яре. Ти цього хочеш? Хочеш правити руїною? Я це зроблю!

— Захист… Чаклунський захист… Його ставив Добровін. Він вільний…

— Добровін — блазень! Слабак. Ще трішки — і я його одним пальцем придушу!

— Мої війська зупинять тебе…

— Твої війська? Розжирілі селюки! Знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Ти мені не потрібен! Давно вже не потрібен. А я тут стою й про щось з тобою балакаю. Ти воша, мураха, слимак. Ти був потрібен мені, щоб знайти Книгу. Я тут, бо не можу лишити твою зраду без покарання. Усі мають бачити, до чого призводить зрада. І всі побачать! О, це буде величний урок!

Яр зблід. Кілька разів його погляд ковзав по двох закутаних у чорні тканини постатях. Але не вони його зараз цікавили. Він чогось чекав.

— Даю останню можливість! — Ворон прийняв поведінку Яра за сумніви. — Не чини опору. Здайся. Пусти мої війська. І я подумаю, чи не полегшити тобі кару. Може, навіть помилую…

Яр, здавалося, не слухав. Він чекав і мовчав. Мовчав і Ахруман. Холод гнівними клубами крутився круг Ворона. Нарешті, Яр озвався:

— Ні! Я задовго жив страхом. Задовго жив розвагами. Задовго жив у брехні. Ти налаштував мене проти Добровіна. Я занехаяв країну. Ти зародив у мені бажання всевладдя. Погрожував мої дружині, моїй ненародженій дитині! Обіцяв їм щасливе майбутнє. Знову погрожував. Тримав мене на шворці, та не втримав! Вони зникли. І я не знаю, куди. Якщо вони у тебе, їм