Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Ворон зайшовся сміхом. Він сміявся довго і з насолодою. Сміявся голосно і люто. На мить він повернувся спиною до двох закутаних у чорне постатей. Круг них засяяло світло, роздався гучний ляскіт, і вони зникли. На їхньому місці опинився оповитий сяйвом Добровін.

— Де вони? — вереснув Ворон. — Де русалка і Дзеркало?

— Немає! — розвів руками Добровін і розчинився у повітрі.

Наостанок він двічі махнув рукою, і навколо Ворона загорілося вогняне кільце. Яр побіг геть із зали, скликаючи варту і бойових відьмаків.

В центрі зали, опираючись на ціпок із вирізьбленою собачою головою, стояла чорна постать. Рутенія згадала: це у нього з-під носа вона викрала чугайстра.

Постать заговорила, і Рутенія впевнилась у своїй здогадці. Давно забутий, шиплячий уїдливий голос:

— Думали, так просто можна забрати Книгу? Вдертися до замку Чорного Ворона й покинути його безкарно, ще й зі здобиччю?

Він розкинув руки й зашепотів. Чорна пляма розповзлася під його ногами, захоплюючи все нові і нові клапті підлоги. І все, чого пляма торкалася, кричало. Книги верещали, шафи скрипіли і гуділи…

Він недоказав — із засідки вискочив Золота, в два стрибки подолав відстань до плями…

— Вернись! — вигукнула Рутенія.

Золота відштовхнувся від землі й полетів на заклинача. Збив із ніг, повалив у ту чорноту під ногами. Запахло паленим, обоє закричали і розчинилися в повітрі.

— Вони зникли! — вигукнув Бось.

Неподалік загуркотіли кроки. Боримисл схопив Рутенію, притис до себе.

Поруч продзенькали металевими обладунками з десяток воїнів. До бібліотеки вони не зазирнули.

— Це зміна сторожових постів коло в’язниці. Часу обмаль. Треба бігти, — сказав Боримисл.

І друзі попри небезпеку побігли напролом. Крізь слуг і служниць, кухнями, сходами, коридорами, порожніми наскрізними залами, чорними кімнатами. Вслід їм доносилися крики, лайка, навіть хтось гнався, та недовго. Чого б то ремісники й кухарі бігли за якимись божевільними, може, вони так летять за Ахрумановим наказом? Завдяки Боримислу жодного разу не наштовхнулися на охорону. Він таки знав замок із його заплутаними ходами, таємними проходами, невидимими нішами під гобеленами…

Перевели подих у підземному ході, що міг вивести за межі міста…

— Гей, що це зі мною? — вигукнув Бось.

— Що таке? — спитала Рутенія.

— Та не знаю… ніби хтось взяв багато голок, і почав водити по шкірі, ледь її торкаючись…

Здивований злидень тер руками тіло, присідав, чухався — нічого не допомагало.

— Може, ти захворів? — спитав Боримисл і відійшов.

— Я теж це відчуваю! — сказав тихо Віт і почухався.

Боримисл відійшов ще далі.

— Хапай мене за руку! — крикнула Рутенія Боримислові.

— Ще чого! Ви ж зараз…

Він недоказав, бо Рутенія схопила його за руку сама. Вона здогадалася.

Світ захитався, чорні стіни стали прозорі, ніч стала днем, вихор закрутив усе навколо, завертів у шаленому танці… І все спинилося. Вони так само стояли разом, але вже не в печері.

На землі, вкритій снігом. Посеред поля. Коло якихось сірих стін. У колі озброєних до зубів Чорних Вершників!

Ті вирячились на них, та швидко опам’яталися й схопилися за зброю.

Тиша.