Читати книгу - "Війна світів"

Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як жадібно п’є його халат. Проміння від свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворювало світлий трикутник під лівими ребрами.

— Що то були за постріли? — спитав Кемп. — Через що це зчинилося?

— Там був один йолоп… так щось ніби мій спільник, хай він буде проклятий, який хотів украсти мої гроші! І вкрав.

— Теж невидимий?

— Ні.

— Ну й що?

— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.

Кемп устав.

— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.

— Ні, не я, — відповів гість. — Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там налякалося. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.

— Піду подивлюся, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.

Поївши, — а попоїв він добре, — Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перш ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли тютюновий лист ззовні відстав.

Дивно було бачити, як він курить і як його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавались наче кільцями диму.

— Чудова річ тютюн! — сказав він, затягуючись. — Мені пощастило, що я опинився у вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лише, саме тепер я натрапив на вас! Зараз я в такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, мало не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!

Він налив собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.

— Все це неймовірно, але я, мабуть, теж вип’ю.

— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви — спокійні і методичні… Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.

— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп. — І як стали ви таким?

— Ради Бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.

Але тої ночі Невидимець не розповів нічого. У нього розболілася рука, його трусила пропасниця, він був зовсім виснажений. Йому ввижалася погоня на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, судорожно затягувався, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти хоч що-небудь.

— Він боявся мене… Я бачив, що боявся, — кілька разів повторив Невидимець. — Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці… Та й дурень же я був! А цей боягуз… Треба було вбити його…

— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.

Невидимець на мить замовк.

— Сьогодні я вам цього сказати не можу.

Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.

— Кемпе, — мовив він, — я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатись.

— То й добре. Оце моя кімната… Тут і вкладайтесь.

— Але як можу я спати? Коли я засну — він утече. Е, та хай йому грець!

— А як ваша рана? — спитав Кемп.

— Пусте, — подряпина і трохи крові. О Боже, як я хочу спати!

— То чого ж не лягаєте?

Невидимець, здавалось, дивився на Кемпа.

— Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене, — повільно відповів він.

Кемп здригнувся.

— Та й дурень же я! — стукнув кулаком по столу Невидимець. — Сам же й навів вас на цю думку!

Хоч і поранений був Невидимець, хоча і виснажений, але не повірив Кемпові, що тут він у безпеці. Він оглянув обидва вікна спальні, підняв штори і відсунув клямки, аби пересвідчитись, що в разі чого й справді можна втекти через вікно. Ніч була спокійна й тиха, над пагорбами світив молодик. Потім Невидимець перевірив замок на дверях спальні, двері до туалету і до ванни, впевнюючись, що при потребі він зможе й цим шляхом скористатися. Нарешті він заявив, що кімната його цілком задовольняє. Стояв він біля каміна, і Кемп почув, як Невидимець позіхає.

— Шкода, що я не можу розповісти вам усього зараз же. Адже я зовсім знесилився. Це,